Журналістка, історична реконструкторка та волинкарка із Кременчука на Полтавщині Наталя Огієнко виїхала з України, коли не дочекалася запрошення від військкомату. У Європі вона виступає із легендарними музичними гуртами Spilwut та Corvus Corax. Відео останнього на YouTube набирають 150-800 тис. переглядів і більше. А також Наталя розповідає європейцям про Україну, війну з росією та вчить німців русофобії.

Про життя у вимушеній еміграції та здійснення мрії грати на одній сцені із кумирами жінка розповіла BitukMedia.

– Наталю, знаю, що ви довго не хотіли виїжджати з України. Що стало останнім тригером?

– Я дуже хотіла на війну. 25 лютого я прийшла у військкомат, вистояла чергу – я там була єдиною серед чоловіків. У кабінеті я спитала, чи є якісь курси парамедиків, щоб я могла швидко навчитися і бути корисною. У мене взяли контакти і сказали “ми зателефонуємо”.

У мене була надія, що мене викличуть на якісь навчання, а потім я поїду на фронт. Я не боюся війни. Мені хотілось бути в центрі того, що відбувається, допомагати нашій армії вбивати русню і захищати нашу землю.

У мене була надія, що мене викличуть на  навчання, а потім відправлять на війну

Але потім я зрозуміла, що таких, як я, дуже багато. І не беруть навіть моїх знайомих здоровезних чоловіків, які займаються спортом. Тож після двох місяців чекання мені ніхто не зателефонував.

Страху весь цей час не було – ви ж знаєте, що з часом звикаєш до повітряних тривог. Просто зіграв свою роль постійний стресовий стан і переживання через розірваність нашої сім’ї, бо на початку війни донька поїхала у Францію.

Останньою краплею стало чергове влучання у Кременчуцький нафтопереробний завод. Це сталося у квітні, я жила у мами у селі Щербаки, за 10 км від НПЗ. Тобто “приліт” відбувся у мене за полем. При чому я його проспала. Мама мене питає – ти хіба не чула нічого  о четвертій ранку? А я сміюся – то що називають “гарматами не розбудиш”. Після того я вирішила, що варто виїхати.

– Їхали просто у пустоту, чи були люди, які вас чекали?

– Ні, не в пустоту. Ми, волинкарі із Європи, підтримуємо зв’язок через Facebook. У якийсь момент зі мною зв’язався легендарний німецький волинкар Роман Штрайзанд. 

Йому за 70 років, але він досі виступає. Він був одним із засновників реконструкції середньовічної німецької волинки- дудельзака. У 1970-х німецькі музиканти відродили цей інструмент за зображенням із гравюр. Одним із них був Штрайзанд.

Тож Штрайзанд запросив мене до Німеччини грати в його гурті Spilwut. Мене дуже потішило, що така людина мені так сильно довіряє.

На той час я збиралася вирушити до доньки – на південь Франції. Думала, буду працювати і грати на вулиці. Але після запрошення Штрайзанда я вирішила, що це шанс стати не просто біженкою. Що я зможу розповідати про Україну і розвиватися як музикант.

Я вирішила стати не просто біженкою, а розповідати про Україну і розвиватися як музикант

Гурту Spilwut уже 40 років. Через нього пройшли багато музикантів, які потім заснували In Extremo, Corvus Corax та інші. Назва його в перекладі означає “Шаленство від гри” – коли ти на сцені, тебе “ковбасить” і ти в екстазі від виступу.

– Важко було після прибуття?

– Ні. Як тільки я приїхала, мене зустріли знайомі музиканти і поселили у селі в чомусь типу флігеля. Аби не зловживати гостинністю, а попросила про соціальне житло. І мені дали кімнату у притулку для біженців. Це колишній готель, власник якого повністю віддав його українцям. Тут у кожній кімнаті є свій санвузол, душова і холодильник, спільна лише кухня. Знаходиться він поруч із Берліном, у Еберсвальде – місті, яке колись відвоювало собі галявинку у лісу.

– Ви виступаєте на великих фестивалях?

– На різних. Виступала на великому старовинному фестивалі «Весілля Лютера» – на честь реформіста Мартіна Лютера. Він відбувається у місті Віттенберг, який ще називають Лютерштадт. Потім у містах Кронах і Ерфурт.

– Ви бачите, як німці відроджують свою старовинну культуру. Як нам популяризувати українську у себе? Бо історичні реконструкції “Хореї Козацької” – це все ще музика для думаючої інтелігенції, а не для широких мас.

– Я думаю, людям треба з дитинства прищеплювати любов до української культури. Якщо тобі змалечку подобається українська пісня, танок, інструменти, то ти не пропустиш захід, де ти можеш це послухати.

Зараз ще продовжується період, коли ми потерпаємо від російської асиміляції. Частина України все ще розмовляє російською мовою, слухає російську музику. Має пройти не просто час, має змінитися покоління.

Те покоління дітей, які народилися нещодавно, має шанс. Але зараз, коли у нашій країні війна, ми можемо розвиватися всередині себе. Різко почати любити свою культуру. Зараз багато людей перейшли на українську мову, перестали любити все російське – слухати російський рок і дивитися російські переклади фільмів. Це я бачу навіть по своїх знайомих. Ми почали потроху відходити від наслідків тої асиміляції.

Ми продукти асиміляції. Покоління дітей, які народилися нещодавно, має шанс

У Радянському Союзі така асиміляція була планова. У нас у школах викладали російською і будь-хто міг відмовитися від вивчення української мови. Табель був типовий для всіх республік Союзу, надрукований російською мовою і там був пунктик – “рідна мова”. Ми продукти асиміляції. І ми не винні в цьому.

Те самі відбувалося з нашою культурою. Ми майже втратили її, нажаль. І добре, що останні 30 років ми її відроджуємо. Але не в таких масштабах, як хотілось би. Багато українців до останнього часу любили російську культуру. А в інших країнах люди люблять свою культуру і вони її розвивають. Поки ми не почнемо любити свою країну, нічого не відбудеться.

У Німеччині я дуже часто бачу на подвір’ях приватних будинків національні прапори. Люди для них встановлюють добротні флагштоки. У нас лозунги “Слава Україні! Героям Слава!”  стали популярними тільки після Євромайдану, тоді ж люди почали вивішувати на балкони прапори. 2013-й став поштовхом для цього.

Зараз у нас дуже правильний напрямок. Ми почали дуже любити свою культуру і свою країну. І я думаю, після війни у нас все буде добре.

– Чи намагалися ви під час фестивалів доносити до людей інформацію про те, що відбувається в Україні?

– Це відбувається просто постійно. Ми виступаємо на фестивалях середньовічної культури, які тут звуться medieval market-и.  І мене постійно оголошують як “Наталя з України”, тож потім підходять поспілкуватися глядачі. Іноді я в побуті кажу, що я з України. І з цього моменту у людини змінюється вираз обличчя і ставлення до мене. І я вже помітила, що є кілька різних типів реакцій.

Я кажу німцям, що з України. З цього моменту змінюється їх вираз обличчя і ставлення до мене

Одні наче привітно чи співчутливо посміхаються, злегка приобіймають і кажуть – “все круто, ми з вами!”. Після цього перестають на цю тему спілкуватися. Це той тип людей, які не хочуть впускати у своє життя те, що ти маєш у своїй голові.

Другий тип людей – вони починають тебе жаліти. І це просто капець. Вони починають тебе обіймати і цілувати – і мене цим доводять до сліз. Починають говорити, який путін – х*йло, що “Німеччина з вами і весь світ з вами”. Така розмова може тривати дуже довго, і я після цього починаю плакати, у мене потім панічні атаки, мене приводять до тями. Буває так, що німці лякаються мого такого стану. Вони не розуміють, що ми відчуваємо і не знають, як допомогти.

І третій тип людей – це ті, які починають серйозно ставити запитання. Це люди, які слідкують за новинами, – і їх немало. Їх цікавить твоя думка як учасника подій. Такі люди теж тобі співчувають, але вони більше для себе збираються інформацію. Таких багато у мене у Facebook серед друзів. Адже у них нема такого наповненого інформаційного простору, як у нас.

– Траплявся вам хтось, хто був за росію у нашій війні?

– Жодного разу я не зустрічала прихильників росії. Але проблема в іншому. Ми і німці сприймаємо інформацію по-різному і відповідно – у нас різні реакції на щось російське.

Німці порівнють росіян зі собою під час Другої світової. Тому ставляться до них із розумінням

Ми відчуваємо 100-відсоткову русофобію – хоча правильного терміну ще не вигадали, адже ми не боїмося росії. Але у нас немає напівтонів, немає позиції “нє всьо так однозначно”. Для нас є чорне і біле, Україна і росія, ми і ворог, який хоче нас знищити.

А у них є нюанси. Наприклад, у німецьких фолкерів це ставлення на зразок: “російська культура – це так класно. Російська музика – це так круто. Всі оці балалайки і косоворотки, і шапки-ушанки!”. Вони мені кажуть – ну треба розрізняти, що то – війна, а то – музика. Кажу – ніфіга, це все “раша”.

Вони з цього дивуються. І я зрозуміла, що це тільки ми маємо такі почуття до росії.

Німці порівнюють росіян зі своїм суспільством під час Другої світової. Кажуть – “це все пропаганда. Німеччину теж усі тоді ненавиділи. Але люди були спантеличені й обмануті пропагандою”. Німці ставляться до росіян із розумінням. Вважають, що народ хороший і добрий, просто нещасний, а путін поганий. Вони ж не чують перехоплених розмов, як російські дружини кажуть – убивай побільше українських дітей і жінок, привези мені труси і пральну машинку.

І це мої друзі, яка повністю на нашому боці. Вони збирають кошти для біженців. Але росіян намагаються зрозуміти. Один чоловік особисто знає жінку із Маріуполя, у якої сім’я просто згоріла. Але він продовжує вважати, що російському народу просто забили памороки.

Ми не маємо права «наїжджати» на неукраїнців, бо ніхто не відчуває так, як ми

За це немає сенсу на них навіть ображатися. Ми не маємо права “наїжджати” на неукраїнців, бо ніхто не відчуває так, як ми. Коли ти намагаєшся пояснити, до тебе ставляться, як до скандалістки. Тож я вирішила – головне, аби їхній уряд нам допомагав. А так – хай вони вірять хоч у черепаху, на спині якої стоїть Земля.

– Як ви потрапили у гурт Corvus Corax?

– Мене ще до війни додав на Facebook лідер цього гурту – Кастус. Я сама не наважувалася сконтактуватися з ним. In Extremo і Corvus Corax – це мої найулюбленіші гурти, мої музичні “боги”.

Тож я написала йому, що для мене це честь, що я фанатка Corvus Corax уже більше 20 років, що граю на дудельзаці саме завдяки їм і що знаю весь їх репертуар.

Я не думала, що на нього це справить таке враження. Коли почалася війна, Кастус мені писав, питав, чи я і моя родина у безпеці – як і багато інших волинкарів. Тож, опинившись у Німеччині, перше, що я зробила, це написала йому – я тепер точно у безпеці і можемо зустрітися. Він запропонував приїхати на середньовічну ярмарку через три тижні “і прихопити волинку”.

Я подумала, що він хоче послухати, як я граю, чи подивитися мій інструмент. Але коли ми зустрілися, Кастус мене спитав– “ти костюм взяла?”. Я питаю – навіщо? Він каже – “ну ти ж будеш з нами грати?”.

Коли ми вперше зустрілися, Кастус запитав – ти ж будеш з нами грати?

Ну я щось подібне й передбачила підсвідомо. Я дала список мелодій, які могла б з ними зіграти – і таким чином ми виступили разом. Костюм мені зібрали просто на місці – хлопці знімали частини костюмів із себе, шукали у скринях та в машинах.

І так я виступала з ними два дні – це було у травні. Взагалі вони виявилися дуже прості люди, ми одразу стали, ніби друзяки. Тільки зустрілися, вони почали обіймати мене з вигуками “О, Наталя, Україна!”.

Тепер кожен раз, як я виходжу з ними на сцену, мене оголошують як Наталя з України і Кастус розповідає мою історію, що грати на волинці я почала саме завдяки їм. Це їх тішить.

Крім того, Corvus Coraх мають традицію дворових концертів –  Hofkultur. У Німеччині був дуже жорсткий локдаун, і під час нього гурт почав проводити камерні виступи у дворі репетиційної бази, яку вони орендують. Запускали 50, потім 100, потім 200 людей, розсаджували їх із дотриманням дистанції.  Такі заходи стали традицією. Тепер я виступаю там разом з ними. На репбазі із квітня у них висить український прапор і музиканти збирають гроші для біженців.

– Що вам найбільше до вподоби у Німеччині?

– Перше, що кидається в очі – це на скільки у них класна природа, і як у них чисто в лісах. Просто тому що люди там не гидять. Бо я не розумію, як наші можуть сидіти на природі у смітті і почувати себе класно.

Загалом, найкраще простір німецьких міст описує слово “благоустрій”. Тішать велосипедні доріжки, чого часто немає у малих українських містах. У Німеччині для велосипедистів обладнані навіть спеціальні вагони потягів.

Простір німецьких міст найкраще описує слово “благоустрій”

Взагалі, у Німеччині дуже крутий громадський транспорт, і він чистий. Такого загидженого, як у нас, немає. Але він дуже дорогий. Ти маєш купити квиток по Еберсвальде, квиток до Берліна і квиток по Берліну. Це коштуватиме €200. Зважаючи, що допомога біженцям – лише €300, ми з донькою в шоці, де на це брати гроші.

– Що вам видається невдалим у Німеччині?

– Наприклад, у них немає свіжого сиру, той, що російською – творог, є лише щось подібне до сиркової маси. Гречка просто дорогезна і лише українська і російська. Ми прямо страждали від цього, поки не звикли. Хоча продукти загалом нормальної якості.

Ще тут не подобаються перукарні, косметологи і медицина. Також бюрократія доведена до абсурду. Ти маєш бути прописаний за конкретною адресою – без цього ти не можеш користуватися сім-картою чи відкрити рахунок у банку. Але я маю уже вид на проживання і можу працювати. Чиновники тут спокійні і розслаблені. Немає “злих тіток”, до яких ми звикли в Україні.

– Я думаю про те, що українці зараз отримали шанс, який мали ірландці у 1840-х під час Великого Голоду. Вони виїхали до США та Австралії і створили там місцеві діаспори. Таким чином вони поширили ірландську культуру по світу і заручилися міжнародною підтримкою. Ви зі мною згодні?

– Так, я думаю, що так станеться і з нами. Наприклад, біженці із Еберсвальде вигадали провести Фестиваль подяки. Всі ми беремо там участь, будемо співати і танцювати, будуть вірші, малюнки і українська кухня. Я ставлю дітям “берлінську польку”. По-перше, вона простіша, ніж українські народні, а по-друге – це ніби символ єднання наших культур.

ми не можемо лишитися в європейському культурному просторі непоміченими.

Так що нас багато, ми активні, є організатори, є ті, хто може виступати чи допомагати. Тож ми не можемо лишитися в європейському культурному просторі непоміченими.

– Мої друзі говорять, що життя європейців доволі одноманітне – це робота-дім, а на вихідні на барбекю. Чи стануть вони більш життєрадісними і розкутішими поруч із українцями?

– Я з вами взагалі не згодна. Люди у Європі живуть дуже весело. Вони важко працюють, бо все дорого і великі податки. Але вони люблять і уміють відпочивати. Міста постійно проводять у себе фестивалі – хоч маленькі, хоч великі. Це, до речі, перейняв і Кременчук. Фестиваль – це якраз місце, куди приходять відпочивати.

Дідусі і бабусі відвідують фестивалі у костюмах у стилі фентезі

Якщо ми говоримо про medieval market-и, то навіть дідусі і бабусі приходять на них у костюмах. Зазвичай це щось недороге і простеньке у стилі фентезі, що можна придбати за €20-40, але люди цим насолоджуються. Люди тут люблять радіти і завжди до цього готові.

Чи будуть вони вчитися у нас розкутості? Скоріш навпаки. У Німеччині, наприклад, дозволено на звичайних пляжах купатися повністю голими – таких людей десь 70%, на око. У мене був розрив шаблона. Відчуваю себе у купальнику навіть незручно.  Вони кажуть, що вирішили бути розкутими після того, як звалили Берлінський мур.

Взагалі тут суспільство неформалів – всі в тату, з прикольними зачісками, незвичним одягом. Дивишся – іде маленьких хлопчик із косичкою і поруч дідусь у татуюваннях і з довгим волоссям.

На німецьких пляжах близько 70% купаються повністю голими. У купальнику поруч із ними почуваєшся навіть незручно

Люди у парках грають у настільний теніс, танцюють, грають на музичних інструментах, спілкуються, займаються спортом або просто п’ють пиво. Тож я думаю, що по духу вони нам дуже близькі.

– Чи є щось, чого вам найбільше бракує і Німеччині?

– Найперше, це моя родина. Вона досі розділена. Вдома лишився чоловік та моя старенька мама.

Поки моя донька не переїхала із Франції до мене, у мене були реальні проблеми із психікою. Я навіть взяла телефон психолога. При тому, що я взагалі ніколи не вірила психологам і ніколи не мала психічних проблем. А тут у мене починався неконтрольований стан, коли я не можу зупинити плач, не можу дихати і розмовляти – і потім панічна атака, відчуття, що я помру. Німці, які були поруч, побачили реального біженця із війни.

Сумую за нашими Щербаками, за Кременчуком. У Кременчуці клумби просто гарнющі, їх висадили і цього року. Я роблю репост фото місцевих фотографів собі на сторінку і пишу – «Кременчук, 5-й місяць повномасштабної війни», аби європейці бачили, що відбувається в Україні.

Ми летіли, ніби гарна пташка, а тепер її в польоті щось збило – і вона лежить на землі

І третє – це мамина городина. Я зараз не можу наїстися маминих помідорчиків, огірочків, кабачків. Вони мені навіть вночі сняться (сміється).

Дуже сумую за тим, як ми жили. Ми так розвивалися, танцювали на балах, там були такі розкішні костюми. Німці не можуть повірити, що в Україні відбувалися такі круті заходи, у те, які ми освічені, культурні і класні. Я вмикаю їм наші гурти, вони слухають і кажуть – яка крута українська музика.

У мене є відчуття, що ми летіли, ніби гарна пташка, а тепер її в польоті щось збило – і вона лежить на землі.

– У яку Україну вам би хотілося повернутися. І яку Україну вам би хотілося розбудовувати?

– Я хочу повернутися в Україну таку, якою вона була. Я хочу повернути своє життя. Я не буду казати про політичний стан – наші президенти змінювалися і будуть змінюватися.

А взагалі, я хочу, щоб Україна була в Європі. Я хочу просто проїхати Польщу – і залишитися у Європі. Хочу, щоб Україна була як європейська країна і розвивалася за цими ж принципами. Я згодна платити великі податки, щоб вистачало на крутий транспорт і дороги.

Ми тут постійно на нервах, постійно читаємо новини і дивимося аналітичні програми. Ми постійно відчуваємо, що наша країна страждає, і наші родини розірвані. Тому ми не можемо тут бути щасливими, ніяк. Навіть якщо я стану найголовнішою зіркою німецької сцени, я все рівно не буду щасливою.

Навіть якщо я стану найголовнішою зіркою німецької сцени, я все рівно не буду щасливою

Я хочу повернутися в Україну, яка буде відмежована від самі-знаєте-чого стіною. Я хотіла б, щоб Україна була ще одною країною Центральної та Східної Європи, як Польща і Чехія.

Я філолог-славіст за освітою і зрозуміла, що українська мова ближча до західнослов’янських мов, ніж до російської, особливо коли йдеться про деякі наші діалекти. Ми маємо граматику, словотворення, що відносить нас до західнослов’янських народів.

І бути Україні у Європі – це настільки природно, як дихати. І я впевнена, що Україна буде в Європі. Це просто якась історична помилка, що вона досі не там. Але нам ще багато треба перевиховувати наше суспільство.