Коли зустрічається дві людини, кохають один одного і створюють родину, ймовірніше за все, вони вважають, що це саме доля втрутилася і організувала таке щастя. Але трапляються такі ситуації, коли інакше як неймовірністю їх не назвеш. Кілька пар поділилися з BitukMedia своїми історіями з яких чітко видно – вони справді створені один для одного.

Кирило і Ірина: «Якби ми були разом у студентські роки – не втримали б стосунки»

Колись, в юні роки, вони були хорошими друзями і часто зустрічалися в одній компанії. Кирило та Ірина знали один одного років п’ять, їздили разом у подорожі, співали під гітару на кухнях у друзів. А потім всі в компанії почали одружуватися.

«Ще в студентські роки я зустрічався з Оленою. Вона також була в нашій компанії. А Іра зустрічалася з іншим хлопцем. Ми навіть не задумувалися з нею про якісь почуття. Були просто друзями, – розповідає Кирило. Через кілька років ми з Оленою також вирішили одружитися. Іра переїхала в інше місто.

Ми з Оленою прожили 15 років разом, у нас народилися донька і син. Але з часом ми почали конфліктувати, часто сваритися. Наші діти дивилися на це все, і ми розуміли, що так не можна. Насправді, розійшлися ми не дуже мирно. Вона від мене чогось вимагала, а я хотів просто припинити ці постійні скандали і жити у спокої.

Та холостякував я не довго. Якось в рідному районі (приїхав до батьків в гості) зустрів Іру. Ми не бачилися 15 років і дуже зраділи зустрічі. Вона була така сама, як колись, в студентські роки. Ми тоді кілька годин проговорили. І якось непомітно почали зустрічатися.

В Іри з подружнім життям теж не дуже склалося. В неї був син, а чоловік не цікавився як вони живуть. Кирило та Ірина почали жити разом і вже кілька років вони щасливі у стосунках. На моє запитання, чи не шкодують вони за втраченими роками, які могли прожити разом, чоловік сказав, що не вважає, їх такими.

«Розумієш, ми прожили життя, набралися досвіду і зустрілися знову саме в той час, коли були готові до цього. В студентські роки ми б не оцінили один одного, а зараз просто насолоджуємося стосунками. До того ж, нам не знадобилося звикати з нуля один до одного, бо точно знали про вподобання і характери».

Юля і Павло: «Інакше як «долею» наші стосунки не назву»

Познайомилися, коли обом було по 17 років. Павло запросив подругу Юлі на вечірку, а дівчата прийшли разом. Вони говорять, що це була любов з першого погляду. Хлопець одразу звернув на Юлю увагу, – вона гарно жартувала і була компанійською.

«Ми почали зустрічатися, але виявилися такими схожими характерами – обоє запальні, енергійні і лідери, – що просто в якийсь час зрозуміли – ми тиснемо один на одного і ніхто не хоче поступатися. Вирішили, що краще розійтися.

Він був такий ловелас – почав майже одразу зустрічатися з іншою дівчиною. А я на зло йому вийшла заміж. Але, знаєш, все, що робиться на зло, – ні до чого ж хорошого не призводить. Мій чоловік, насправді, був дуже хорошим, турботливим і він дійсно любив мене. Та я не витримувала. На відміну від Паші, мій Льоша був безініціативний. Він просто любив мене і думав, що цього достатньо. І я вирішила, що далі так не можу – ми нищимо і мучимо один одного. Через два роки ми розлучилися.

Якось випадково в місті ми зустрілися з Павлом. До речі, всі ці роки, ми все одно залишалися так би мовити, в полі зору один одного – то друзі спільні, то заходи якісь. Після тієї випадкової зустрічі почали спілкуватися. Паша розійшовся зі своєю дівчиною і одного вечора просто приїхав до мене і поставив перед фактом: «Або ми разом і одружуємося, або…» Власне, не було в нього «або». Він хотів, щоб ми були разом. І я на той час зрозуміла, що ми дещо змінилися, стали менш імпульсивними. Вирішила спробувати.

Ось, ми вже шість років разом. Нашому сину чотири, а донечці трохи більше ніж півроку. Інакше як «долею» я нашу історію не назву», – розповіла Юлія.

Ольга і Юрій: «Вчилися в одній школі, зустрілися знову на війні»

Вони знайомі з дитинства. У студентські роки доля розвела їх, і контакти втратилися. А на війні, через 12 років, вони зустрілися знову і вже не розлучалися.

«В дитинстві ми жили в одному районі і навіть ходили в одну школу. Але в 5 класі батьки перевели мене до іншої школи і ми перестали перетинатися. Компанії в нас були різні, тож і в студентські роки ми не бачилися. Я би навіть сказала, що забули за існування одне одного. Потім я переїхала з нашого містечка до Дніпра, а Юра так і залишився вдома. Це ми потім все вияснили, наші шляхи. До нової зустрічі навіть не згадували один за одного.

Коли в країні почалась війна, я почала їздити на фронт, як волонтер. На початку бойових дій армії було потрібно буквально все, тому, ми з друзями збирали у колах свого спілкування необхідні речі, вантажили в машину і везли. Одного разу, на одній з позицій розговорилася з хлопцем. Певні риси його обличчя були мені знайомі, але я не могла зрозуміти звідки. Спочатку говорили про війну, а потім, як і зазвичай це трапляється, вияснили хто з якого міста. Здивувалися, що і місто, і навіть район у нас співпали. Короче, я зрозуміла, звідки мені знайомі його риси. Вчилися в одній школі, тільки він з паралельного класу.

Якось непомітно і поступово у нас виникли стосунки. Вже чотири роки разом. Уявляєш, якби мені сказали, що я вийду заміж за хлопця з паралельно класу – ніколи в житті не повірила б. Це ж треба – прожити в одному районі, а зустрітися знову на війні», – розповіла Оля.

Насправді, неймовірних історій кохання надзвичайно багато. Якби там не складалося життя, але якщо ваша доля ходить поруч, вона обов’язково знайде вас. І знаєте, що в цьому головне? Розпізнати «свою людину», цінувати і не втрачати більше ніколи!