22-річний кінь з Орегона (США) побив три рекорди Гіннеса – найвищий вільний стрибок сліпого коня, найбільша кількість змін у польоті коня за одну хвилину та найшвидший час для сліпого коня, щоб перестрибнути п’ять жердин.
Ендо – повністю сліпий кінь породи апаллуза. Його господарка Морган Вагнер з Корваліса навчила його повноцінного життя без зору. А тепер він ще й рекордсмен Гіннеса.
Ендо народився без проблем з очима. Кінь був подарунком для Морган на 13-річчя від бабусі, яка тримала стайню. Але у свої 8 років кінь захворів на увеїт (запалення судинної оболонки очей). Попри всі старання, лікування не мало бажаних результатів і стан тварини став критичним. Ветеринар ухвалив рішення про видалення очей, що й було зроблено з проміжком у 6 місяців. Весь цей час Морган допомагала Ендо звикнути до нового стану.
Коню, тепер відомому як Ендо Сліпий, знадобився час, щоб відновити свою впевненість, розповіла Морган “Спочатку він був дуже наляканий, тож я повела його на прогулянку навколо сараю, а потім перейшла на прогулянки навколо території. Все маленькими кроками”.
Зараз 22-річний кінь продемонстрував, що він все ще має навички і може встановлювати рекорди.
“Кожен рекорд був чимось, що Ендо вже знав. Нам потрібно було лише потренуватися та налаштувати його”, — сказала Вагнер. «Він навчився стрибати знову після того, як осліп, тому що він змагався у дисципліні, яка вимагала їзди верхи вищого рівня та подолання перешкод. І в цій дисципліні він став національним чемпіоном найвищого рівня”.
Ендо стрибнув у повітря на 106 cм, щоб побити рекорд найвищого вільного стрибка сліпого коня. Потім він виконав 39 змін у польоті за 60 секунд, щоб побити рекорд з цього вміння. Кінь також побив рекорд за найшвидший час для сліпого коня, щоб здолати п’ять жердин – 6,93 секунди.
“Дивно, що Ендо має три світові рекорди”, – каже Вагнер. “Я дуже вдячна Книзі рекордів Гіннеса за надання нам платформи для сліпих коней, щоб показати світові, що вони все ще здатні на все”.
Як повідомляло раніше BitukMedia, заввишки 50 см цей німецький поні, можливо, найменший у світі. Його ім’я Памукель. Власниця поні сподівається, що вже невдовзі її тварина потрапить до Книги рекордів Гіннесса. А поки Памукель…трохи недоріс.
Вільшанки можуть адаптувати свої пісні, щоб відганяти суперників. Фото - Wikipedia\ Francis C. Franklin
Шум міського транспорту робить вільшанок більш агресивними, вважають орнітологи. На їхнє переконання, звук транспортних засобів може заважати нормальному співу птахів, коли вони намагаються застерегти суперників поблизу.
Спів птахів здається нам символом безтурботності та романтики, але насправді ці звуки виконують зовсім іншу функцію
Цікаве дослідження провели орнітологи з Університету Англія Раскін (Велика Британія) та Університету Коч (Туреччина).
Попередні роботи вчених показали, що птахи, що мешкають у містах, у середньому більш агресивні, ніж їхні сільські родичі. Щоб розібратися, чи це так, орнітологи провели експеримент: тривимірну пластикову модель самця вівсянки розміщували на території іншого самця в двох різних місцях — в одному зі стамбульських міських парків поблизу завантаженої магістралі та на тихій лісовій галявині далеко за містом.
При цьому непроханий гість виконував пісні, властиві вільшанкам. Іноді з допомогою захованого поблизу мікрофона дослідники доповнювали його трелі звуками міського вуличного руху.
Виявилося, що сільські вільшанки, що звикли до тиші, почувши міський шум, стають агресивнішими у спілкуванні з родичами. У звичайних умовах птахам потрібні їхні пісні, щоб відлякати суперника зі своєї території, а коли звуків не чути через ревіння автомобілів, доводиться одразу йти в атаку.
Своєю чергою, міські птахи, що звикли до сторонніх звуків, відреагували на підсадну вільшанку інакше. Коли у спів надрукованої на 3d-принтері пташки втручався гамір мегаполісу, справжні пернаті замовкали. Мабуть, за десятиліття життя у міських умовах птахи виробили здатність перечікувати сторонні звуки.
Як повідомляло раніше BitukMedia, вчені зафіксували новий світовий рекорд серед птахів. Міжнародна команда орнітологів повідомила про дивовижний переліт грицика малого з Аляски до Австралії. Птах, якому лише п’ять місяців, перелетів понад 13,5 тисяч кілометрів. За 11 днів польоту крихітна пташка жодного разу не зупинилась на відпочинок.
На острові Земля Пірі на крайній півночі Гренландії серед льодовой пустелі знайшлинайстаріші ДНКсвіту. Його аналіз неочікувано для науковців показав, що 2 млн років тому частиною екосистеми цієї території були мамонти.
Зразки ДНК науковці взяли скам’янілі зразки ДНК як із суходолу, так і з шару осадових порід прадавнього океану – зразкам близько 2 млн років. Зразки із Землі Пірі почали збирати із 2006 року. Регіон, де велося дослідження, називається Мис Копенгагена.
Тест ДНК виявив 102 різні роди рослин, у тому числі 24, які ніколи не були знайдені скам’янілими у формації, і дев’ять тварин, включаючи підковоносів (різновид кажанів), зайців, гусей і мастодонтів.
Науковці вражені, кажуть не уявляли собі такого біорізноманіття. Для тесту використовували аналіз безтілесної ДНК. Деякі гени або їх фрагменти зв’язуються із осадовими породами і зберігаються навіть після того, як тварина чи рослина повністю розкладається. Саме такі залишки виокремили і проаналізували науковці.
2 млн років тому Мис Копенгагена був лісистим узбережжям, де було гирло річки. Річка перенесла фрагменти ДНК із суші в морське середовище, де вони збереглися. Тому можна знайти сліди ДНК північних оленів і підковоподібних крабів, які зараз живуть набагато підвенніше. Також знайшли докази існування коралів, мурах, бліх і лемінгів. Серед рослин були верба та береза, які зараз ростуть на півдні Гренландії, а тополя та кедр зараз взагалі не ростуть на Гренландії. Науковці кажуть, що 2 млн років тому температура там була на 11-19 градусів вищою, ніж зараз. Нині Мис Копенгагена – це льодова пустеля.
Як повідомляло BitukMedia, aрхеологи з Норвезького університету науки і технологій реконструювали образ жінки похилого віку, яка жила 800 років тому. Своє ім’я – Тора – модель отримала шляхом громадського опитування. Скелет жінки знайшли у місті Тронхейм на місці, де колись був церковний цвинтар.
За словами 76-річного сина покійних, Сема, після Дня подяки його мати Джун серйозно захворіла і потрапила до хоспісу. Як тільки Х’юберт відвідав дружину і побачив, що вона перебуває у важкому стані, його здоров’я теж почало стрімко погіршуватись. Чоловіка госпіталізували до того ж хоспісу і поклали в одну палату з дружиною.
Протягом кількох днів літні люди залишались непритомними. Чоловік помер ввечері 30 листопада, а його дружина приблизно за 20 годин – першого грудня. Сем впевнений, що причиною смерті його батька Х’юберта стали переживання через тяжкий стан Джун.
У подружжя Малікот залишилося троє дітей, семеро онуків та 11 правнуків. Пара одружилася 1943 року. За 79 років Джун і Х’юберт розлучалися лише одного разу, коли чоловік служив у армії. Крім того, вони жодного разу серйозно не сварилися. «Якщо виникають розбіжності, вам, можливо, краще піти на кілька хвилин. Потім ви повертаєтеся та змінюєте тему або вирішуєте проблему», – говорив Х’юберт.
Чоловік стверджував, що не уявляє життя без своєї дружини. За словами доньки покійного подружжя, щовечора вони бажали один одному на добраніч, тримаючись за руки, а вранці були неймовірно раді знову побачити один одного.
Як повідомляло раніше BitukMedia, у США 58-річний чоловік потрапив в аварію на мотоциклі і втратив пам’ять. Забувши 30 років свого життя і дітей, він наново закохався у свою дружину і зробив їй пропозицію. “Я б ніколи не впорався без неї”, – каже Ендрю Маккензі про дружину Крісті.
Бастет, божество стародавніх єгиптян з котячою головою. Фото - iStock
Усі домашні кішки в усьому світі мають спільне походження з Родючого Півмісяця. Так називають регіон, що складався з долини річок Тигр та Євфрат у Месопотамії, Леванту та єгипетської долини Нілу.Нове дослідження провели в Університеті Міссурі(США).
Про це розповідає “Фокус” з посиланням на DownToEarth.
Відколи в людей почали збільшуватись запаси зерна, зростала й кількість гризунів. А вони, своєю чергою, цікавили диких котів. Зрештою утворилась “синантропна трійця між людьми, гризунами та котячими”, йдеться в дослідженні “Генетика випадково виведених котів підтверджує, що колиска одомашнення котів знаходиться на Близькому Сході”.
От тільки коти не схожі на інших домашніх тварин. Це пов’язано з їхньою можливістю вижити на волі самостійно, якщо їх випустити.
Команда дослідників з Університету Міссурі (США) зібрала та проаналізувала ДНК котів у районі Родючого Півмісяця та навколо нього. А також по всій Європі, Азії та Африці, порівнюючи майже 200 різних генетичних маркерів.
За їхніми словами популяції поблизу Середземноморського басейну Родючого Півмісяця мають меншу генетичну відстань до прабатьківського виду F.s. lybica (кіт степовий), а прибережні райони Середземноморського басейну стали джерелом одомашнення.
Дослідники використовували два типи генетичних маркерів для картографування поширення домашніх котів із Родючого Півмісяця в решту світу. Це “мікросателіти” і “однонуклеотидні поліморфізми”. Як розповіли вчені, мікросупутники мутують дуже швидко і дають підказки про недавні популяції котів і розвиток породи за останні кілька сотень років. Водночас однонуклеотидні поліморфізми — це поодинокі зміни в геномі, які дають уявлення про давню історію виду кілька тисяч років тому.
Домашня кішка поширилася від Левантійського узбережжя до долини Нілу в Єгипті. За словами вчених, тут культурна інтеграція котячих в суспільство дещо зменшила гетерозиготність і збільшила генетичну дистанцію від своїх предків.
Окрім цього, з І тисячоліття до н. е. кішки також поширилися вздовж узбережжя Середземного моря. Цьому сприяли фінікійські, карфагенські, грецькі, етруські торговці, а пізніше римляни. Із Західної Азії кішки також поширилися на схід з розвитком сільського господарства і торгівлі, зокрема вздовж Великого шовкового шляху.
Однак ймовірніше, що найбільше розселення котів розпочалося з Доби великих географічних відкриттів. Європейці колонізували та заселяли нові території і землі, а також брали з собою європейських котів до Америки та Австралії.
Що цікаво, коти на кенійських островах Ламу і Пате, а також на Мадагаскарі, в Омані, Кувейті та Ірані можуть бути нащадками тварин, яких торговці привезли, подорожуючи через Аравійське море і західну частину Індійського океану.
Кішки в Пакистані мають більше рис європейського походження, ніж в інших країнах Близького Сходу, можливо, через вплив і контроль Британської Ост-Індської компанії в Південній Азії.
Коти з Індії і Шрі-Ланки мають домішки предків з багатьох популяцій і вищу гетерозиготність. Це свідчить про чималу активність торговців, які використовували сухопутні і морські маршрути Великого шовкового шляху.
Як повідомляло раніше BitukMedia, Флоссі — найстаріша у світі кішка. За людськими мірками їй 120 років. За котячими – майже 27. Різнобарвне створіння з Британії днями потрапило до Книги рекордів Гіннеса.
Великодня листівка зі Швеції. Фото - Adèle Söderberg (1880-1915)
У Швеції є традиція, коли діти вбираються у великодніх відьмочок та відьмаків, які називаються påskkärrnig. Вони — відьми, які в Чистий четвер відлітають на шабаш до Лисої гори і повертаються до неділі.
Більше мільярда людей по всьому світу продовжують і в наш час вірити у відьомство, підрахував американський дослідник. Такі люди зустрічаються серед різних верств населення. Але трохи частіше мають гірше фінансове становище, а також проживають у країнах, де народ не довіряє владі й системі правосуддя.
Про це повідомляє НАУКА. Дослідження, основане на опитуванні понад 140 тисяч людей, опубліковане в журналі PLOS ONE.
Освіченість населення з кожною епохою зростає, але віра у відьомство у значенні здатності людини спричиняти шкоду іншим завдяки надприродним здібностям – залишається. Ба більше – широко поширене по всьому світу.
Нова робота економіста Бориса Гершмана (Boris Gershman) з Американського університету дає змогу поглянути на явище з огляду на сучасне людство в цілому.
Вчений зібрав відповіді на опитування про релігійні уявлення та вірування від представників половини дорослої популяції. Загалом на запитання типу «чи вірите ви у “погане око”?» або «чи вірите у можливість зурочення або прокляття?» між 2008 та 2017 роками відповіли понад 140 тис. учасників з 95 країн світу.
43 відсотки опитаних відповіли на такі запитання ствердно. В перерахунку на всю дорослу популяцію йдеться про мільярд людей, які вірять у відьомство лише у цих 95 країнах світу.
Однак віра у відьомство сильно варіює серед населення. Якщо у Швеції лише 9 відсотків учасників повідомили, що вірять у той чи інший вид магії, то у Тунісі таких було 90 відсотків.
Віра в чаклунство спостерігалася у представників усіх соціально-економічних категорій, але трохи менш схильними до неї були більш освічені та фінансово забезпечені люди, а також ті, що живуть у малих родинах (до трьох осіб).
Віра у відьомство була пов’язана з релігійністю та вірою в бога (чи богів), але суттєво не залежала від приналежності до якоїсь конкретної релігії.
На національному рівні, більш схильні до віри в магію країни, де люди менше довіряють поліції, системі правосуддя та уряду, а також дотримуються конформістських поглядів – надають перевагу традиціям замість креативності й новаторству.
Такі якості як схильність допомагати іншим, кооперація та дружелюбність пов’язані з нижчою ймовірністю віри в магію. Водночас серед людей, які вірять у відьомство, було більше тих, що відчуває тривогу, сум, злість, втрату контролю над життям та низько оцінювали свої можливості.
Зважаючи на негативні наслідки вірувань у відьом, автор вважає за потрібне боротися зі шкідливим поглядом на світ. На його думку, варто врахувати результати дослідження й зосередитися на відновленні довіри людей до влади, яка ефективно працює і може їх захистити, чим зробить віру у відьомство неактуальною.
Як повідомляло раніше BitukMedia, велика рогата сова відібрала ціпок з головою коня в якогось юного мешканця Юріки, що у штаті Іллінойс (США). І ширяла з ним у небі немов відьма на мітлі. Птаха встиг сфотографувати місцевий житель Ерік Лінд.
Американський журнал TIME визнав людиною року Володимира Зеленського і “дух України”. Художник Ніл Джемісон виконав обкладинку. Редакція відзначила, що українцям та їхньому президенту вдалося об’єднати світ.
Вибір Людини року завжди важкий, але цього року він був найбільш очевидним, пишуть у TIME.
“Незалежно від того, чи сповнює ва битва за Україну надією чи страхом, Володимир Зеленський надав світу такого заряду, якого ми не бачили десятиліттями”, – пише редакція.
Журналісти також відзначають, що той факт, що Зеленський і його уряд лишилися в країні, а сам президент звертався до міжнародних інстанцій, змінило геополітичний клімат. “Світ об’єднався довкола країни, яку дехто не зміг би навіть знайти на карті”, – пише видання.
“Колишній артист розумів, що увага є найціннішою валютою планети, і майже загнав у кут глобальний ринок. Він був відвертим, іноді саркастичним, але завжди говорив прямо по суті: ми повинні врятувати Україну, щоб врятувати демократію”, – пишуть журналісти.
Дух України втілювали незліченна кількість людей в країні та за її межами, відзначають у TIME.
Серед людей, які воювали не на військовому фронті журналісти вирішили згадати кухаря Євгена Клопотенка.
“Один із найвідоміших шеф-кухарів України, відомий своїм борщем, надав біженцям у Львові понад тисячу безкоштовних страв у перші тижні після вторгнення”, – пише видання.
Згадали також і “Тайру” Юлію Паєвську, яка допомагала пораненим людям у Маріуполі.
За те, що довело, що мужність може бути такою ж заразливою, як страх, за спонукання людей і націй об’єднатися на захист свободи, за нагадування світу про крихкість демократії — і миру — Володимир Зеленський і дух України стали Людиною TIME 2022 року.
Як повідомляло BitukMedia, на Міжнародному безпекового форумі у канадському Галіфаксі премію імені сенатора Джона Маккейна присудили усім жінкам України. Зазвичай її дають чиновникам, які проявили себе у боротьбі за справедливість.
Фото: Національний музей літератури України/ Facebook
6 грудня відзначили День Збройних Сил України. Традиції українського війська і ведення війни тягнуться із часів Київської Русі. Зараз ми швидко наближаємося до новітньої армії.
Ми самі обираємо те, що відповідає нашій природі
Я досліджую культурні і мистецькі аспекти українського війська із часів Середньовіччя до ХХ ст. Ми часто говоримо про тяглість традицій. Найголовнішою рисою нашого війська крізь покоління – це намагання вчитися, ставати кращими. Наприклад, король Данило модернізовував армію, озброював її арбалетами, вдосконалював метальні машини. У нас уже тоді не було консерватизму.
Крім того, рішення у нашому війську традиційно не приймається одноосібно. Ми можемо згадати навіть битву на річці Калка 1223. Розвідники доповідали, що “безбожні мовитяни” (так вони називали тоді монголо-татар) озброєні гірше половців, а воєвода Держикрай та інші заперечували і попереждали, що це дуже добре вояки. Тобто, у нас уже тоді було критичне мислення і не було шапкозакидання. Така дискусія є ознакою відкритого суспільства – навіть попри те, що у Середньовіччі було дуже ієрархічне суспільство.
Ще один момент – військо у середньовіччі називалося дружиною. Князь був об’єднаний дружбою зі своїми вояками. Це означало дотримання певних зобов’язань честі і лицарського кодексу. Дружина могла впливати на рішення князя. Князь до князя звертався “брате”. Це перетворилося згодом у таке поняття як брати по зброї, побратими.
В українському літописі перераховують усіх загиблих воїнів поіменно, як у “ІллІаді”
Уже за Київської Русі для нас була важлива людина та її особистість. Коли літопис згадує бій на Ворсклі у 1399 році, то автори перераховують усі імена полеглих воїнів – так же само, як у Гомерівській “Ілліаді”.
Цим наше суспільство відрізняється від суспільства, де були царь-батюшка і опричники, які поводилися, як окупанти, на власній землі.
У козаків були свої ССо і свої волонтери
Ще одна риса виражається у цитаті Іван Котляревського: “Де общеє добро в упадку, забуть отца, забудь і матку”. Готовність взагалі усіх стати в одну лаву, самоорганізація суспільства – це ще одна із ознак нашого війська. У запорожців були козаки чуприндири. Вони були готові на різноманітні спеціальні операції, як ми сказали б зараз. Виборні козаки воювали. Козаки-підпомічники займалися у війську тим, що зараз ми називаємо волонтерством. Ми вільне суспільство, де кожен сам собі обирає те, що відповідає природі і характеру людини.
Московська армія потужна, але не вони не знають поняття честі
Московська армія не однорідна. Частина із них досить вміла, досить вмотивована – грошима чи ще й ідеологічно. Бо суспільство московське глибоко хворе на імперіалізм, у чому воно ніколи не каялося. Представники малих народів з точки зору московського уявлення – “унтерменші”. І вони хочуть дотягнутися до “уберменшів”. Тувинці чи дагестанці хочуть дотягнутися і показати, що вони теж “русскіє”. Є в російській армії і чмобіки, і алкоголіки, і зеки. І, звісно, ми їх висміюємо. Елемент приниження ворога – таким чином людина надає собі духу.
Чи варто поважати російську армію? Поважати у Першій світовій міг французький воїн німецького воїна під час Верденської м’ясорубки – бо вони були в однакових умовах. Але я не знаю, як можна поважати росіян.
у нас армія вільних, вмотивованих і творчих людей
Грицько Чупринка загинув від московської кулі у Лук’янівській в’язниці, його розстріляли як члена українського повстанкому УНР. Він написав: “Друже мій вороже! Стати до бою всіх нас примушують поклики чести. Будем же чесно й відверто з тобою прапори нести…”. Але чи більшовики цінили честь? Ні. Чи сучасне московське військо поводить себе так само, як наші лицарі? Ні. Нещодавно на Луганщині через повішання стратили трьох українських патріотів. Це просто дикунство.
Звісно, росія – сильний супротивник. Ми долаємо не чмобіків, п’яниць, бомжів і алкоголіків. Ми долаємо сильну навчену армію. Але страшно, що цей ворог не по-людськи ставиться як до наших людей, так і до своїх.
Я зараз військовослужбовець і часто граю на похоронах. Але наші втрати не знеособлені. Ми знаємо імена наших героїв. Це не просто табличка із номером. У нас армія вільних, вмотивованих і творчих людей.
Про пісні новітньої війни
Армія – це зріз суспільства із усіма його перевагами і недоліками. Я даю концерти мотиваційні, реабілітаційні. І бачу, що часто навіть інтелігенція, яка служить в армії, багато чого не знає і не була посвячена у певні історичні події.
Зараз є прагнення до творення нової української культури, нової української музичної різножанрової культури від симфонічної музики, як-то Вікторія Польова чи Іван Небесний, до репу як-то Kalush.
Але почасти творці мають різні вихідні дані щодо пізнання питомої української спадщини. Патетичні, іронічні і навіть соромітські тексти – усе повинно мати певний рівень, до якого ми, на жаль, часто не дотягуємо. Як високе, так і низьке має бути доречним і зробленим зі смаком.
як високе, так і низьке повинно мати певний рівень
Міністерству оборони і нашим культурним інституціям потрібно було б приділити особливу увагу цій проблемі. Наші інституції повинні бути не яловими, а плідними. Щоб твори, які з’являються, співала армія.
Крім того, робота із особовим складом повинна вестися системно. Бо армія – це місце, де кується ідентичність. І вона повинна спиратися на певні культурні надбання. На моїх концертах я часто кажу – співаємо разом. І це не обов’язково патріотичні пісні. Це може бути “Білий сніг на зеленому листі” Михайла Ткача і Олександра Білаш чи “Я піду в далекі гори” Володимира Івасюка.
Вояк повинен усвідомлювати, що він захисник української культури
Вояк повинен усвідомлювати себе, що він не просто захисник своєї дружини, матері й дитини, своєї землі і справи. А що він на захисті своєї культури, нашого спільного спадку, нашої спільної скарбниці. Мені здається, що спільне співання пісень – не лише сучасних, а тих, які співали захисники України 200, 300, 500 років тому, – це об’єднуючий і формуючий чинник. До цього мають правильно підійти військові психологи, адже це не просто наказ “копати звідси і до обіду”.
Як нам це створювати і популяризувати? Січові Стрільці ще у 1914 році, будучи у складі австро-угорської армії, створили пресову квартиру. Туди увійшла краща молодь – поети, художники, музиканти. Майже усі вони були у ковнірах – носили відзначки на комірі, як тоді було прийнято заміть погонів, тобто мали військовий досвід. Вони співпрацювали із Союзом визволення України, який знаходився у Відні. І ці митці створили прекрасний пласт пісень Першої світової. Першість серед них належала тріо авторів – Роману Купчинському, Михайлу Гайворонському і Левку Лепкому (загалу більш відомий його брат Богдан).
Зараз багато творчих одиниць пішло служити у військо. Дмитро Лінартович пише бардівські тексти. Він розуміє, що якщо ти не будеш у гущі, то твої пісні будуть яловими, будуть брехнею. Серед багатьох – Василь Лютий, Сергій Василюк, Тарас Тополя. Це допомагає мотивувати бійців і суспільство.
Зараз ми семимильними кроками йдемо до нової армії. Вона боєздатна, мотивована, освічена. Те, що наш молодший офіцерський склад бере на себе відповідальність, і це рятує життя військовим.
7 грудня найвідоміший світлині Землі – Blue Marble – виповнюється 50 років. Екіпаж космічного корабля NASA “Аполлон-17”, останньої пілотованої місії на Місяць, зробив фотографію Землі та назавжди змінив уявлення про планету, на якій вони живуть.
Найбільш тиражований в історії знімок був зроблений 7 грудня 1972 року астронавтами місії “Аполлон-17”. Тоді вперше вдалося зафіксувати Землю повністю. Попередні місії Apollo робили фотографії Землі в частковій тіні Місяця. Для такої фотографії потрібно ретельно розрахувати освітлення, а це непросто зробити під час руху орбітою на високих швидкостях, зауважив астронавт Скотт Келлі. Сонце повинно бути просто позаду вас, щоб повністю освітити Землю, й астронавтам вдалося впіймати такий момент.
Earthrise зняв Землю в частковій тіні. NASA, CC BY-NC-SA
Зроблена плівковою камерою Hasselblad, це була перша фотографія всієї круглої Землі. До цього моменту наше уявлення про себе було роз’єднаним і фрагментованим: не було можливості візуалізувати планету в її повноті.
На фото вмістився Африканський континент, видно Аравійський півострів і Мадагаскар, крижану шапку Антарктиди, Індійський та Атлантичний океани.
Екіпаж “Аполлона-17” був на шляху до Місяця, коли фотографію вдалось зробити на відстані 29 тис. кілометрів від Землі.
Зараз складно уявити, як фотографія Blue marble (дослівно — блакитна кулька) змінила уявлення людей про Землю. Раніше планету завжди подавали стиснутою штучними лініями паралелей та меридіанів, а політична карта одразу нагадувала про боротьбу наддержав. Зроблена в ширшому культурному та політичному контексті “космічної гонки” між Сполученими Штатами та Радянським Союзом, фотографія показала несподівано нейтральний погляд на Землю без кордонів. Самотня блакитна куля посеред лякаючого космосу.
Світлина швидко стала символом гармонії та єдності. Замість того, щоб запропонувати доказ вищості Америки, фотографія створила відчуття глобального взаємозв’язку. З епохи Просвітництва картографи підкреслювали перевагу людини над Землею. Працюючи проти цієї ієрархії, Blue Marble викликала почуття смирення. Земля виявилася надзвичайно тендітною і потребувала захисту. У своїй книзі “Сходження Землі” Роберт Пул писав: “Хоча тоді ніхто не знайшов слів, щоб сказати це, Blue Marble був фотографічним маніфестом глобальної справедливості”.
Blue Marble 2002 року демонструє Австралію. NASA. Фото – Robert Simmon and Reto Stöckli, CC BY-NC-SA
Як повідомляло раніше BitukMedia, якби Земля була екзопланетою, чи могли б спостерігачі з далекого космосу сказати, що на ній є життя? Про це у своєму новому дослідженні запитують швейцарські вчені. Вони взялись вивчати Землю тими самими методами, якими зараз наука вивчає далекі небесні тіла. Новий погляд на нашу планету допоможе колись знайти у Всесвіті позаземне життя.
Великий таємничий об'єкт сплив на пляжі Флориди. Фото - VOLUSIA BEACH SAFETY
Відвідувачі пляжу у Флориді виявили таємничий об’єкт, похований під піском. Він збентежив місцевих жителів та чиновників. Об’єкт почав виступати з піску після того, як урагани Єн та Ніколь обрушилися на округ Волусія на початку цього року.
Дивна конструкція — шматки дерева, що стирчать з піску. І так 24 метри вздовж берега. Археологи вже відвідали пляж, щоб оглянути дошки, але поки що у них немає жодного притомного пояснення.
Що це таке? У соціальних мережах ширяться версії щодо загадкового об’єкта. Одні стверджують, що це частина стародавнього корабля, інші — шматок старого пірсу, а деякі припускають, що це фрагмент глядацьких трибун.
Дивна конструкція — шматки дерева, що стирчать з піску. І так 24 метри вздовж берега. Фото – VOLUSIA BEACH SAFETY
“Це загадка”, – заявила Тамра Мальфур, прес-секретар служби пляжної безпеки округу Волусія. «Багато людей припускають, що це якийсь старий корабель».
Представники місцевої адміністрації зазначають, що цього року ерозія на пляжі стала безпрецедентною. За останні 25 років такого ніколи не було. Саме тому незвичайний об’єкт показався місцевим жителям.
Як повідомляло раніше BitukMedia, загадкова і безлика біла крапля, яку викинуло на узбережжі Корнуолла (Велика Британія), не піддається ідентифікації. Що це? Плацента кита або його шлунок? А, може, спущений метеозонд? Зрозуміло тільки одне – упізнати “щось” за фото науковці не можуть.
Гітару, яка належала французькій королеві Марії-Антуанетті, пустять з молотка на французькому аукціоні Aguttes. Вона збереглася в ідеальному стані 267 років.
“Гітару із Тріотона” (Тріатон – палац французьких монархів) сподіваються продати за $84 тис. Зараз її виставили на показ Неї́-сюр-Сен для публіки.
Гітара має дуже тонко оздоблений корпус із фруктового дерева, прикрашений вставками із слонової кістки і чорного дерева. Над резонатором знаходиться вставка зі слонової кістки, яка зображує пару голубів, які обіймаються на храмі кохання.
Це справжній скарб вишуканості, каже експерт Грегуар де Турі. Він каже, що вона демонструю, як королева виражала свою близкість до наближених із її кола.
Фото: Aguttes Auction House
Історичних документів, які супроводжували б гітару, нема. Але є ознаки, що це – гітара, яку Марія-Антуанетта купила цю гітару і подарувала її маркізі де Ла-Рошеламбер-Тевалю. Під час Французької революції, як відомо, королеву стратили за контрреволюційну діяльність.
Інструмент зберігали нащадки маркізи, від її племінника Анрі до наших днів.
Як повідомляло BitukMedia, шматок фруктового пирога з весілля принцеси Діани та принца Чарльза, яке відбулося 29 липня 1981 року, виставили на продаж з аукціону. Його продають щонайменше за 300 фунтів стерлінгів. Свого часу до десерта додавався рукописний лист-подяка від теперішнього короля та його нареченої. Його теж можна придбати.
Страх допомагає вижити на війні. А “мемчики” із Facebook розбиваються об сурову реальність, коли зустрічаєшся із ворогом.
Про те, як військові використовують білий фосфор та завжди закінчується трагічно на війні розповів в інтерв’ю BitukMedia український захисник Іван із позивним “Музей”.
Іван розповідає, що пішов до ТрО ще до війни. 24 лютого він одразу потрапив на службу. ТрО мала бути задіяна та тих територіях де вона формувалася і мала допоможіні функції, як-то стабілізаційні заходи в АТО і ООС. Не було передбачено бронехетніки для тероборони. Але з початком повномасштабної війни загони ТрО отримують такі ж задачі, як звичайна піхотна рота, розповідає Іван.
“Усі частини територіальної оборони на 99% скомплектовані із добровольців. І якщо підрозділ підготовлений правильно, різниці за рівнем мотивації і стійкості із кадровими частинами небагато”, – розповідає військовий.
“Не може 50-річний дядько із гранатометом бігти так же швидко, як 30-річний контрактний-десантник. Але бажання, злості, стійкості можемо ще й відсипати”, – каже Іван.
Підпишиться на канал @BitukMedia аби не пропустити нових цікавих гостей
Мешканка міста Копер, що у Словенії, поскаржилася на погром у своїй квартирі і викликала поліцейських. Вони і встановили, що безлад влаштував не грабіжник, а сусідське кошеня.
24-річна Ноемі Зонта та її коханий володіють трьома квартирами у місті. В одній із них пара живе, іншу — здає. Третя квартира порожня, але іноді в ній ночують родичі, які приїжджають на вихідні.
Брат жінки приїхав у квартиру і виявив, що хтось перевернув у ній усе догори дном і навіть надзюрив у ліжко. Він спитав Зонту, чи був там хтось останнім часом. “Ми одразу приїхали до квартири та побачили, що сталося. Ми були впевнені, що хтось вдерся туди. На кухні був жахливий безлад, усі пляшки та склянки були перевернуті. Всі шафки відчинені, а на ліжку – пляма від сечі”, – розповіла жінка.
Вона повідомила про інцидент у поліцію. Сцена злочину виглядала загадковою – вікна та двері були цілі, з квартири нічого не зникло. “Ми не хотіли ні до чого торкатися, щоб не завадити слідчим”, – зазначила власниця квартири.
Поліцейські приїхали на місце події та розпочали розслідування. Вони взяли зразки сечі та перевірили сліди. Результати дослідження показали, що це котяча калюжка. Господарі дуже здивувалися, оскільки кішки в них точно не було.
Зрештою, один зі слідчих відкрив шафу в спальні і виявив там миле налякане кошеня, що лежало на стосі підковдр. Грабіжник виявився кішкою, яка проникла у квартиру і не змогла вибратись… Поліцейські заявили, що з такою ситуацією ще ніколи не стикались.
Власники квартири були шоковані, виявивши злочинця, що сховався у шафі. Фото – Noemi Zonta / SWNS
Виявилось, що батько Ноемі Зонта заходив до порожньої квартири кілька днів тому, щоб взяти ключі від підвалу. У цей момент кошеня прослизнуло в квартиру. Чоловік не помітив тваринку і замкнув двері. Маля провело у квартирі чотири дні. В результаті пригоди кошеня не постраждало. Його повернули власникам, які, як виявилось, весь цей час відчайдушно його шукали.
Як повідомяло раніше BitukMedia, жителька Великої Британії знайшла кицьку-утікачку завдяки віщому сну. Дивина, але вона ніби дістала підказку, де улюблениця потрапила у пастку, і не помилилась.
Рештки останнього відомого сумчастого вовка (тилацина), що вважалися втраченими з 1936 року, знайшлись у шафі музею в австралійському штаті Тасманія. Тепер шкура та скелет останнього тилацина Австралії включені до експозиції музею Хобарта.
Тилацин помер у неволі в зоопарку Хобарта в 1936 році, і його тіло передали до місцевого музею.
Але те, що сталося зі скелетом і шкірою тварини потім, донедавна залишалося таємницею. Тасманійський музей і художня галерея не могли знайти сліди рештків. Вважалося, що їх просто викинули.
І от зараз з’ясувалося, що всі ці 85 років вони були в музеї – збереглися, але не були належним чином каталогізовані.
“Роками багато кураторів і дослідників музеїв безуспішно шукали його рештки, оскільки жодних матеріалів щодо тилацина, датованих після 1936 року, не було зареєстровано”, — сказав Роберт Паддл, який у 2000 році опублікував книгу про вимирання цього виду.
Але він та один із кураторів музею знайшли неопублікований звіт таксидерміста, який і спонукав їх до ретельного огляду колекцій музею.
Шкіра тилацина в експозиції музею. Фото – TMAG
Зниклу самку зрештою знайшли в шафі у відділі освіти музею. Рештки возили по Австралії як експонат пересувної виставки. Про те, що це все, що залишилось від останнього сумчастого вовка, співробітники не знали, розповіла куратор Кетрін Медлок.
Вважалось, що популяції тасманійських вовків кочували Австралією, але через вплив людей і дінго скоротилися. Згодом сумчасту тварину виявили лише на острові Тасманія, де на неї остаточно полювали до знищення.
Паддл заявив, що сумчастий вовк, про якого йдеться, був літньою самкою. Її впіймав мисливець Еліас Черчілль на півдні Тасманії та продав у зоопарк у травні 1936 року. “Зоопарк не зафіксував дані про купівлю тварини, оскільки тоді використання пасток було незаконним, і Черчілля могли оштрафувати”, – пояснив фахівець.
У зоопарку сумчастий вовк прожив лише кілька місяців, після чого помер і його тушу передали музею. За словами Паддла, знахідка покладе край домислам, що останній відомий сумчастий вовк був самцем на ім’я Бенджамін.
Шкура та скелет останнього відомого сумчастого вовка тепер включені до експозиції музею Хобарта.
Фотографія останнього тилацина, що жив у неволі, зроблена 19 грудня 1933 року в зоопарку Хобарта. Фото – David Fleay trustees
Під час європейської колонізації Тасманії за вбивство сумчастих вовків, які були потайливими нічними тваринами, належали щедрі виплати, оскільки вважалося, що ці хижаки шкодять худобі.
Як повідомляло раніше BitukMedia, вчені склали опис нового виду прадавнього морського ящера – серпентизухопса. Він схожий на гібрид змії з крокодилом. Цікаво, що скам’янілості великої морської рептилії пролежали у палеонтологічному музеї понад 20 років. Науковці зацікавились їм тільки зараз.
5 грудня Володимир Зеленський провів відео-конференцію із прем’єр-міністром Чорногорії Дрітаном Абазовичем. За підсумками підписали Спільну декларацію про підтримку євроатлантичної інтеграції України.
Про це повідомляє у Facebook заступник керівника Офісу президента України Ігор Жовква.
Під час зустрічі політики говорили про актуальну безпекову ситуацію , двосторонню військово-технічну співпрацю, взаємодію в питанні євроінтеграції. Зеленський також підтвердив незмінність курсу на вступ до НАТО.
Підписана Спільна декларація висловлює підтримку незалежності й територіальної цілісності України. У ній Чорногорія заявляє про намір продовжувати надання військо-технічної, оборонно, гуманітарної та іншої допомоги Україні. Також йдеться про підтримку курсу України до НАТО.
Як повідомляло BitukMedia, на Міжнародному безпекового форумі у канадському Галіфаксі премію імені сенатора Джона Маккейна присудили усім жінкам України. Зазвичай її дають чиновникам, які проявили себе у боротьбі за справедливість.
Українська
العربية
简体中文
Nederlands
English
Français
Deutsch
Italiano
Português
Русский
Español
