Сьогодні 146-й день війни росії проти України. Весь цей час 27-річна Анастасія Скублова разом зі своїм чоловіком Максимом та «домашнім звіринцем» перебуває під російськими обстрілами у Миколаєві. Місто існує ніби у двох паралельних світах – одна частина зруйнована війною, а у другій триває «нормальне» життя.

Проте, як навіть під касетними бомбами вдається знаходити сили на позитив, дівчина розповіла в інтерв’ю BitukMedia.

 – Анастасіє, я правильно розумію, що з перших днів війни ви перебуваєте під обстрілами? В яких умовах живете?

 – Так, ми під вогнем з самого початку війни. Сумарно за весь період лише 21 день було більш-менш тихо. А так кожного дня стріляють по нас з чого лише можна.

Я майже 150 днів живу не вдома. Наш будинок по Херсонській трасі – повз нього ішли на місто танки. Це було справжнє жахіття, і як тільки 24 лютого пролунали перші вибухи, ми зателефонували друзям, які мають приватний будинок, зібрали усіх своїх тварин і уже близько 6-ї ранку були у них.

 – Які у вас тварини?

 – Пацюки, собака, кіт і равлики-ахатини. Собака раніше дуже боявся салютів – під Новий рік для нього починалася справжня трагедія. Зараз кожен раз як чує вибух, ховається під ліжко, а потім біжить першим у черзі спускатися до підвалу. Кіт теж при перших звуках вибуху залазить у переноску.

собака першим стає у чергу спускатися до підвалу

 – Який період був найважчим?

 – Ми живемо у районі, до якого росіяни діставали артилерією. Коли по нас били «Піонами» (самохідна гармата 2С7 «Піон» із калібром 180-210 мм і масою снаряду 97,5-133 кг, – ред.) – це мабуть, було найжахливіше. До цього нас обстрілювали із РСЗВ касетними снарядами – нам було більш-менш спокійно, бо від них рятує принцип «двох стін», головне на вулицю не потикатися.

Зараз наші війська трохи відштовхнули «Піони» від міста – і у нас почалися ракетні обстріли! Це також дуже страшно і гучно, але мені спокійніше. Бо ти знаєш, що ракет випустять 11-15 і в пріоритеті будуть склади. Хоча тим, хто живе поруч із військовими об’єктами чи торговельними центрами, звісно, дуже страшно.

 – Чи є день, який запам’ятався найбільше?

 – Я дуже запам’ятала 18 квітня. Цього дня касетний снаряд влучив просто у мій будинок. Побило двері у під’їзд і сусідню з нашою квартиру. У нас все гарно, лише в одній кімнаті вибило вікна. Але це було найгучніше і найстрашніше на той час.

 – Як зараз живе місто?

 – У нас не все так погано, як малюють іноді в новинах. Продукти можливо купити. Є певні проблеми з ліками і непродовольчими товарами. Дуже складно з водою. З 12 квітня у нас був перебитий водогін і не було води зовсім. То збирали дощову воду  і в ній купалися. Питну воду купувало по 60 грн за 5 л. Дуже страшно було за нею йти, бо стріляли касетними снарядами.

Зараз нам провели воду, але вона солона, бо забирають її із місцевої річки – але в ній можна помити посуд і купатися. Питну воду привозять, але щоб її набрати, треба йти містом – іноді під обстрілами. Загалом, страшно, тяжко, але місто тримається.

У центрі Миколаєва у нас більш-менш спокійно. Моя сестра там живе, то вона навіть на розважальні заходи із дитиною ходить, намагається жити «нормальним» життям. Дитині 3 роки.

 – Мабуть, складно зараз і з підгузками, і з іншими товарами для дітей.

 – Підгузки є, але за дуже великими цінами. Пару місяців тому можна було обрати пакет допомоги із кількох варіантів, і там були речі для дітей, дитяче харчування тощо, але зараз цього немає.

Але знову ж таки – райони, де живе сестра – це ніби інша цивілізація. Донедавна там було досить тихо. І це навіть погано. Бо коли повітряна тривога і у нас лунають гучні вибухи, то ми з усім своїм «зоопарком» спускаємося у підвал. А сестра під звуки сирен може іти до магазину, наприклад. Але після того, як пару тижнів тому ракета поцілила у багатоповерхівку в тому районі, люди трохи схаменулися.

 – Ціни надто виросли?

 – М’ясо коштує 150-170 грн за 1 кілограм, найзвичайнісінькі кабачки – 60-80 грн/кг. Дуже здорожчали каші – гречка коштує десь 100 грн/кг, рис –близько 80 грн.  А ось ціна на масло, банани та інші фрукти, соняшникову олію не дуже виросла. Із сіллю проблем також не було.

гречка коштує 100 грн/кг, рис – близько 80 грн

А з ліками проблеми – ліки є лише в 15 аптеках на все місто. У нас одна аптека на район і до неї досить важко йти, дороги перериті, немає укриттів. Ціни на громадський транспорт виросли із 7 грн до 10 грн, обіцяють збільшити до 15 грн, але ходить він по всьому місту, навіть у наш район.

 – Думки населення змінилися від початку війни?

 – Дуже багато людей перейшло на українську мову – та і я сама також, два роки до цього планувала, писала в соцмережах українською, але не розмовляла.

Мене дуже вразила Одеса – у мене звідти багато друзів. Вона завжди здавалася дуже проросійським містом – коли у нас реклама всюди була українською, там все ще була російською. Але зараз вони себе показують дуже ярими патріотами – і для мене це показник. Волонтери з Одеси нам допомагають, певно, більше, ніж з інших міст. Тож росію підтримують поодинокі випадки.  

 – Із вашими рідними все гаразд?

 – Батьки і бабуся живуть у області, у селі ближче до Очакова. Дуже за них хвилююся, хоч ми постійно на зв’язку. Як тільки починає щось гупати – відразу пишу або телефоную їм.

У Миколаєві хоча б уже виробився певний розклад – у нас обстріли зранку і ввечері, а вдень більш-менш спокійно. А у області там постійно жесть, постійно гучно і я навіть не уявляю собі, як люди там живуть. У мене знайома пережила місяць окупації у Снігурівці. Росіяни там досі, хоч міста майже немає. Туди неможливо передати їжу, бо волонтерів розстрілюють. За 15 км від нас є село Шевченкове – його просто нема, але росіяни продовжують його обстрілювати, просто руйнують «під нуль».

Приватний будинок моїх батьків виходить вікнами на лиман – і там немає навіть підвалу, тому що близько ґрунтові води. Але вони забили вікна і все рівно намагаються якось жити, тримають чотирьох собак, навіть садять городину.

 – І попри все ви знаходите у собі сили не впадати у депресію.

 – У мене з народження все «через терни», то я і не здивована. У мене взагалі є теорія, що у світі все відбувається, щоб я не поїхала у відпустку (сміється). Свою останню відпустку я проводила в Криму до окупації, і з того часу не виходить нікуди поїхати на відпочинок. Але якщо Крим буде наш і без клятих тих «колорадських жуків», то я згодна почекати.

Взагалі, ми дуже вболіваємо за Херсон, ми чекаємо. Ми знаємо, що якщо до Миколаєва прилетіло дуже сильно, значить наші у Херсоні теж дуже сильно дали їм прочуханки. Тож можна сказати, що сильним прильотам навіть радіємо.Ми вболіваємо за Херсон, чекаємо. Сильним прильотам по Миколаєву навіть радіємо, бо значить, що росіянам дали прочуханки.

Сильним прильотам навіть радіємо, бо значить, що у херсоні окупантам дали прочуханки

Є, звісно, люди з панічними настроями. Вони кричать, що Миколаїв буде другим Маріуполем, дайте Миколаєву ППО. Але мене дуже тішить, що багато людей розуміють, що у нас є ППО, що ракети збивають, але те, що летить з Херсона, не можливо збити.

 – Збираєтеся дочекатися закінчення війни?

 – Насправді, у мене були гарні можливості виїхати на три місяці для роботи закордоном. Мене намагалися «виштовхнути» хоча б до Молдови, а також до Таїланду, до Болгарії, до Австрії. Але у мене хворіють бабуся і мама, у мене тут мої тварини і мій чоловік. Тож я сказала – ні, «разом – і до кінця»!

 – Як вдається знаходити сили?

 – Я взагалі у житті песиміст. Але війна відкрила у мені інші риси. У кризовій ситуації я зібралася до купи, я тримаюся, у мене гарний настрій. Я знаю, що все це закінчиться. Я читаю усі новини, які бачу, дивлюся усіх експертів, які трапляються – і таким чином можу для себе вивести середнє значення. І я бачу, що у нас все дуже гарно. Люди шукають зраду, а я навпаки – бачу таке національне піднесення. Мене це дуже сильно гріє і тішить. Намагаюся підтримувати людей, які поруч зі мною і впадають у паніку. І, мабуть, цей фокус уваги на інших і допомагає мені триматися.