Полковник запасу Володимир Поляков, колишній керівник Кременчуцького військового ліцею, а нині начальник штабу цивільного захисту  та керівник військово-історичного музею ВПУ№ 7 м. Кременчука збирає у музей свідчення російсько-української війни. Поляков сам був на фронті на початку російського вторгнення після Революції Гідності. Тепер, разом зі студентами та викладачами, допомагає військовим і розповідає відвідувачам про війну.

BitukMedia побувало на екскурсії в музеї.

До початку повномасштабного вторгнення у музеї у ВПУ №7 в експозиції АТО/ООС було понад тисячу експонатів про бойові дії на сході України. Також у музеї є експозиція “Кременчук крізь призму Другої світової” та експозиція “Кременчук у військовому однострої”.

Учні училища №7 із перших днів війни виготовляють потрібні для військових речі. Першими почали варити “їжаки” та бронеплити для бронежилетів. Для бронеплит кременчужани, в тому числі і безхатьки, приносили автомобільні ресори. А співробітники та учні виготовляли з них плити, після чого їх відстрілювали – перевіряли на міцність.

Тепер на замовлення військових роблять глушники та пригнічувачі полум’я (зменшують видимість вистрілу, розсіюючи гарячи гази зі ствола стрілецької зброї); оперення для міні-бомб, які скидають із дронів; стропорізи, аби польові медики могли швидко розрізати одяг пораненого і дістатися до рани, а також магніти для вилучення осколків снарядів із ран, в тому числі із ока.

Також у музеї представлені дерев’яні постери кременчужанина Петра Снітка із дотепними і життєствердними жартами. Примітно, що  один із цих постерів – «Ніколи НЕ здавайся» – висить у кабінеті Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.

Представлена і експозиція кременчуцької художниці Зоряни Дашко, яка зобразила на своїх картинах ляльки-мотанки на захисті України.

Все це вдалося цілком органічно переплести і поєднати із відстріляними гільзами, вихолощеними кулями і снарядами, уламками української та російської бронетехніки.

Російська армія добре укомплектована і підготовлена. АЛе їм це не допомагає

Серед експонатів музею – бушлати, каски та інше спорядження росіян, а також зразки сухпайків та фронтова преса. Зимовий одяг у музей потрапив із Бучі.

“Це неправильно говорити, що росіяни – армія бомжів. Вони дуже добре підготовані і укомплектовані. Вони знали, що ця війна буде. І  тому – добре до неї готувалися”, – каже Поляков.

На доказ своїх слів він наводить два зразки – зимові рукавички росіян, які пристосовані до ведення вогню зі стрілецької зброї, а також шоломи танкістів, які забезпечують вентиляцію шкіри голови і приєднуються до кевларової каски. Однак, іронізує Полаков, шолом росіянину все рівно не допоміг.

“Що таке таргана роздушити? Це не перемога. До нас прийшов ведмідь. І ми ламаємо йому шию. І коли ми її зламаємо, це буде значна перемога”, – каже Поляков.

А ось якість харчування російських солдатів полковника не вдовільнила. Каже – з голоду не помреш, але не смачно.

“Я пробував усі сухпайки. Російський «Солоний шпік» можна викидати одразу – це не сало. Ті, що “кадирівські”, трохи кращої якості”, – ділиться враженням Поляков.  До речі, “шпік”, як і решта консервів, запакований у сучасну легку упаковку із кришкою із фольги – у подібній продаються магазинні паштети.

Музей зберігає й особисті речі убитих окупантів, їхні сімейні фото.

“Навіщо вони прийшли на нашу землю? Дитина залишилась сиротою, а дружина – вдовою загарбника. І тепер вони більше нікому не потрібні”, – показує фото росіян Поляков.

після знищення тц “Амстор” землю передали новому орендатору

Музей – це єдине місце, де родичі жертв, загиблих у ТЦ “Амстор”, можуть про них згадати – міська влада віддала земельну ділянку іншому орендодавцю, руїни там зараз прибрали, немає навіть таблички чи знаку про трагедію. Територія огороджена будівельним парканом.

У музеї виставлені фото загиблих – офіційно їх 21 особа. Однак, каже військовий, від удару ракети полум’я було таке, що у суцільну масу сплавилися складені одна на одну товсті керамічні миски. Тож точну кількість жертв навряд встановлять, припускає він.

На стенді лежать обгорілі понівечені іграшки, обпечений у пожежі посуд та дві букви від вивіски з назвою ТЦ – це те що вдалося зібрати та зберегти співробітникам музею.

У музеї є парашут, на якому спускався герой україни karaya

Серед експонатів – уламки танку Т-72 – частина корпусу із буквами Z і V, деталі мотору, траки гусениці, кумулятивна броня.   Є і рештки літака Су-24. Ці експонати привезли волонтери із-під Бахмута.

Серед унікальних експонатів – рештки одної із перших ракет, яка ударила по Кременчуку. Є й уламки “Шахеда”. Серед найбільш цінних експонатів музею – герметичні пакети із водою із крейсеру “Москва”.

Великою гордістю музею є парашут, на  якому Герой України Karaya – Вадим Ворошилов –  спускався із пошкодженого літака. На стропах видно плями крові – пілот був поранений в обличчя. Для Полякова цей експонат дуже значимий – Ворошилов навчався у Кременчуцькому військовому ліцеї, коли там начальником був Поляков.

Ще один випускник військового ліцею – захисник “Азовсталі” Сергій Волинський (“Волина”), командир 36 батальйону. У музеї зберігається його парадна форма, яку герой носив до початку повномасштабного вторгнення, та футболки, які випускали волонтери задля підтримки військового, коли той перебував у полоні.

Із п’яти Героїв України м. Кременчука серед учасників російсько-української війни троє – випускники Кременчуцького військового ліцею.

до нас прийшов Ведмідь. І коли ми зламаємо йому шию – це буде значна перемога

Також у музеї багато використаних тубусів та вихолощених снарядів, є “Джавелін” та укупорки від NLAW.  Мрія, каже Поляков, – отримати тубус від цієї ПТКР.

На війні загинув племінник Полякова – майор Нацгвардії Ігор Пугач. Він служив у спецпідрозділі Нацгвардії. Його підрозділ тричі вибивав окупантів із села Дементіївка на Харківщині. Точка важлива, бо контролює трасу, і хоча від будинків уже нічого не залишилося, село треба було утримувати. Під час третьої спроби утримати висоту окупанти накрили Дементіївку шквальним вогнем із САУ калібром 152 мм. Товариші винесли тіло Ігоря Пугача з-під обстрілу – він загинув 28 червня минулого року. Зараз на його честь у Кременчуці назвали вулицю.

“Я зрозумів одне – чекати звістки про рідних із фронту набагато важче, ніж перебувати на фронті. Я не розумів, чому моя, нині покійна мама, так за мене переживала. Але, коли Ігор вперше потрапив в оточення,– я тільки тоді зрозумів, що чекати набагато страшніше, ніж там знаходитися. І як страшно, коли приходить звістка, що загинула близька людина”, – розповідає Поляков.

чекати звістки про рідних із фронту важче, ніж перебувати в оточенні

Вхід до музею безкоштовний – Поляков каже, не можна наживатися на крові наших військових. Однак нещодавно прийшла дитина і після екскурсії вирішила лишити 200 грн на допомогу ЗСУ. Також був випадок, що прийшов молодий чоловік і приніс 500 грн купюрами номіналом по одній грн. Поляков каже, що його так вразили натруджені руки чоловіка і зовнішній вигляд купюр, що він сфотографував їх.

Один із відвідувачів приніс до музею баян та попросив передати хлопцям на фронт. Поляков обіцяє виконати це прохання.