Магазинна сіль не потрібна – в українському селі її видобувають із колодязя (ВІДЕО)

У селі Молодкове на Івано-Франківщині магазинну сіль майже не використовують. Мешканці мають власне джерело, із якого видобувають сіль. Про нього існує містична легенда.

Про це розповідає Суспільне.

Сіль у селі видобувають століттями. Спочатку це були соляні шахти у горах. Після Другої світової посеред села викопали колодязь, обладнали його “журавлем” та добувають ропу – “соровицю”, із якох варять рідку сіль.

“Раніше тут криниці не було. Розкопане джерело розташовувалося за 50 метрів від центру. Воно було дуже глибоким — орієнтовно 18 метрів у землю. Під час сильних боїв, які тривали у 1914 році, російські козаки живими кидали у те джерело польських вояків. Тому люди його закопали, а у центрі зробили криницю”, — розповідає житель Молодкова Юрій Кисляк.

Сіль допомогла людям вижити після війни – її возили до Станіслава (тодішня назва Івано-Франківська).

Тоді та й зараз із солі варять “гурманці” – конусоподібні виварені шматки солі.

Півтора літра рідкої солі варять щонайменше п’ять годин. Її треба помішувати.

“Щоб варена сіль мала гарний аромат, з лісу носили ялівець, хміль, шишки зі смереки. Додавали їх у вогнище і рідина від диму насичувалася приємним запахом. Виварену сіль складали у бляшанки й висушували на сонці чи на печі”, — говорить Юрій Кисляк.

Потім її трамбували у склянки.

“Набивати в стаканчики треба тільки теплу сіль, щоб вона швидко лапалася купи. Якщо сіль ще має вологу, то гурманці з того не вийдуть. Після виготовлення їх треба добре підсушити. Що більше тримати на сонці, то біліші вони вийдуть”, — розповідає розповідає художня керівниця Молодківського будинку культури Уляна Пилип’юк.

Після Другої світової “гурманці” стали основою бартеру – “один гурманець за двоє яєць”, пригадує Юрій Кисляк.

Сучасний вигляд криниця здобула у 2011-му.

Про “соровицю” – рідку сіль із джерела – існує легенда.

“Легенда переповідає, що у село прийшли мати з дочкою. Дівчину звали Сербиця. Якось жінка захворіла і доньці довелося самій іти у гори по сіль. Біля солоної печери вона почула голос страховиська, яке кликало її за дружину. Звичайно, що дівчина відмовлялася. Тоді страховисько почало їй погрожувати: якщо вона не вийде за нього, печера закриється і люди у селі вимруть від інфекційних хвороб. Дівчина погодилася, а коли зайшла до соляної печери, двері за нею зачинилися”, — Уляна Пилип’юк.

Вранці наступного дня посеред села з’явилося джерело із солоною водою.

“Криниця завжди — повноводна. Коли почалася повномасштабна війна і був дефіцит солі, до нас приїздили за нею з усіх усюд. Поблизу неї була величезна черга, але тим, хто приїздив, завжди вистачало. Люди, які знають про це джерело, й нині регулярно приїздять за соровицею, навіть щоб просто напувати худобу”, — говорить Пилип’юк.

Соровицею місцеві заливають сало та передають його на фронт. Вважають, що так воно стає дуже поживним. Називають його “Молодківській Snickers”.

Художня керівниця Молодківського будинку культури каже: у селі хочуть, аби молодківську соровицю внесли до об’єктів нематеріальної культурної спадщини України. 

Як розовідало BitukMedia, студент Вижницького коледжу мистецтв та дизайну Іван Мудрак мандрує селами Чернівецької області та фотографує там криниці. Проект назвав “Бабин бучок” і присвятив своїй бабусі.