Він міг здатися. Але замість того – повернувся до життя, до школи, до дітей. Ветеран російсько-української війни Іван Маляренко пережив дві клінічні смерті, втратив ногу й око, та зумів відновитись і знову вийти до учнів. Його історія – це не просто про мужність, а про віру в життя, силу духу і любов до своєї справи.

Про це розповіли в Запорізькій ОДА.

Майже десятиліття Іван Маляренко присвятив дітям. Після університету він одразу пішов працювати у школу – вихователем і вчителем фізкультури. Разом із учнями він вивчав українське бойове мистецтво “Спас” і виховував не лише силу, а й національну гідність.

“Це не просто бойове мистецтво, це частина нашої духовності. “Спас” – це традиція, сила духу, зв’язок із козацькими коренями. Ми не просто тренувалися з дітьми – ми вчилися бути українцями”, – розповідає Іван.

Педагогом він став свідомо, хоч і розумів, що ця професія не обіцяє великих заробітків. “Один викладач колись сказав мені: “Педагог – це покликання”. І я погоджуюся. Діти дають мені енергію, надихають, роблять життя змістовним”, – ділиться ветеран.

У перші дні повномасштабного вторгнення Іван добровільно став до лав Національної гвардії України – служив у 23-й окремій бригаді “Хортиця”. На фронті отримав позивний “Фізрук”.

Служив на Донецькому та Запорізькому напрямках, згодом став командиром взводу. Та під час одного з боїв під час порятунку побратима був важко поранений ворожим FPV-дроном.

“Я побачив, як ворожий дрон підступно підповз до наших позицій попід земелькою і піднявся наверх. За мною стояв товариш. Не думаючи, кинувся між ним і вибухівкою. Краще вже один, ніж двоє, і нехай краще я. Дрон розірвався просто біля мене”, – згадує Іван.

Захисник отримав важкі поранення, після яких двічі пережив клінічну смерть.

Ветеран втратив ногу та око, але не втратив віру. Понад пів року він проходив реабілітацію, знову вчився ходити. “Важко було дуже. Просто зрозумійте, коли тобі 30 і ти заново вчишся ходити – це важко. Але спорт допоміг. Є м’язова пам’ять, і головне – бажання жити”, – говорить ветеран російсько-української війни.

Учні підтримували його кожного дня. Найціннішим подарунком стала картина, яку вони намалювали спеціально для нього. “Коли я побачив цю картину, то не стримав сліз. Це було нагадування, що мене чекають, що я потрібен”, – зізнається Іван.

Сьогодні Іван Маляренко знову працює у школі. Самостійно керує авто, веде сторінки у соцмережах, підтримує інших ветеранів і бере участь у виховних заходах.

“Для мене це новий етап життя. Якщо людина не хоче здаватися – вона впорається. Навіть коли не було занять з реабілітації, бо вихідні, я сам приїжджав до рукоходу, тренувався, вчився знову стояти”, – каже чоловік.

Ветеран зізнається, що діти – його найбільша мотивація та натхнення. Іван переконаний, що сьогодні роль учителя стала ще важливішою, ніж будь-коли. “Ми маємо виховати українців, які відбудують країну”, – каже він.

“Історія Івана Маляренка – це приклад незламності, любові до життя й віри в людей. Він пройшов через біль і втрати, але повернувся до того, що любить – до дітей, до школи, до України. Його приклад – нагадування, що навіть після найтемніших часів завжди є світло, якщо в серці живе сила”, – зазначають в Запорізькій ОДА.

Як розповідало BitukMedia, 20-річний боєць, який втратив руку на війні, повертається у стрій з біонічним протезом.