Фото - Херсонська міська військова адміністрація - Херсонська міська рада
У післядень третьої річниці звільнення Херсона українці знову побачили символ своєї незламності — синьо-жовтий прапор. Запущений у небо він перетнув Дніпро й піднявся над тимчасово окупованим лівим берегом.
Про це повідомив голова Херсонської МВА Ярослав Шанько.
“Польоти українських прапорів над окупованими територіями — це знак для ворога, що Збройні Сили України поруч, і послання для наших людей на лівому березі — ми пам’ятаємо, ми поруч, і вся Херсонщина обов’язково буде вільною, як і Херсон три роки тому”, – йдеться у дописі під відео.
“Там, де є український прапор — там живе надія, сила і незламний дух наших людей”, – наголосили організатори акції.
Підняття прапорів стало можливим завдяки спільним зусиллям Global Empowerment Mission (GEM), громадської організації “Об’єднанні любов’ю до дітей”, Благодійного товариства “Центр суспільних програм” та, передусім, захисникам і захисницям України.
Три роки тому Херсон повернувся додому. І сьогодні цей символ нагадує: боротьба триває, але вся Херсонщина буде вільною.
Як розповідало BitukMedia, українські прикордонники висловили подяку Анджеліні Джолі за її гуманітарну підтримку України та постійні заклики до світу допомагати людям, постраждалим від війни. Голівудська зірка відвідала Миколаїв і Херсон.
На центральній площі Мельбурна (Австралія) 374 волинкарі одночасно заграли культову пісню AC/DC It’s a Long Way to the Top (If You Wanna Rock’n’Roll) — і встановили світовий рекорд.
Подія під назвою The Great Melbourne Bagpipe Bash (“Велике волинкове шоу в Мельбурні”) зібрала музикантів з усієї Австралії, а також з Нової Зеландії. Вони виконали легендарну рокову композицію просто за кілька кварталів від місця, де у 1976-му знімали оригінальний кліп AC/DC з вже покійним вокалістом Боном Скоттом. Тоді останній грав разом із трьома учасниками мельбурнського гурту Rats of Tobruk Pipe Band. На знак поваги двоє учасників Rats of Tobruk, Кевін Конлон та Лес Кенфілд, були присутні на шоу та брали участь у спробі рекорду.
А щоб здобути його, потрібно було перевершити попереднє досягнення — 333 волинкарі заграли у Болгарії в 2012 році. Австралійці “переграли” з великим запасом — 374 учасники!
У натовпі — гравці зі шкільних оркестрів, ветерани сцени й навіть 98-річний музикант, який дістав окремі овації.
Фото – Fed Square/ Facebook
Серед присутніх був актор Джерард Батлер, якому волинкарі навіть заспівали Happy Birthday.
“Це справжнє шоу і рідкісний момент навіть для нас, волинкарів. Ми вшанували AC/DC так, як цього заслуговує легендарна група” — сказав Кемпбелл Вілсон, керівник оркестру City of Melbourne Highland Pipe Band.
Пісня, що стала гімном рок-н-ролу, знову об’єднала покоління — від школярів до ветеранів — довівши: іноді найгучніший шлях до вершини починається з волинки.
Як розповідало BitukMedia, біографічний фільм “Океан Ельзи: Спостереження Шторму” стартував в українському прокаті з потужними результатами. За перший вікенд документальна стрічка зібрала понад 4 млн гривень. З них 632 607 гривень передадуть на реабілітацію військових у львівському центрі UNBROKEN.
Хотів до лікаря, а доїхав до Адріатики! 85-річний француз проїхав понад 20 годин, не розуміючи, куди їде. Він подолав майже 1900 км, бо … надто довірливий?
У Франції — неймовірна, але щаслива історія. 85-річний чоловік із містечка Шатійон-сюр-Туе (департамент Де-Севр) збирався поїхати лише на прийом до лікаря, що за 25 км від дому. Але докермував аж до Хорватії, провівши в дорозі понад 20 годин!
Коли пенсіонер не з’явився на зустріч в асоціації, де він є членом, і не відповідав на дзвінки, його стривожені друзі звернулися до поліції. Рятувальники прибули додому до чоловіка і виявили будинок порожнім.
Після кількох годин пошуків гвардійці відстежили сигнал його мобільного — у хорватському курортному містечку Брела, на березі Адріатики.
“Я просто їхав до лікаря в Ерво за GPS… і не розумію, як це сталося”, — розповів цілком спантеличений турист з неволі.
За словами правоохоронців, до цього інциденту француз не мав жодних проблем із пам’яттю чи орієнтацією. Його здоров’я в нормі, і тепер родина вже вирушила забрати його додому.
Французькі ЗМІ жартують, що цей випадок — найдовша дорога до лікаря в історії.
Як розповідало BitukMedia, 77-річний велосипедист із Франції вижив після падіння з висоти 40 м. Чоловік дочекався на допомогу завдяки червоному вину.
Фото - Міжнародний жіночий рух "За сімейні цінності"
Вишивка, кулінарія й культурна дипломатія — усе в одному проєкті. В Україні створили гастрономічний рушник “ЕНЕЇДА”. Він поєднав традиційну українську вишивку, гастрономічну спадщину та сучасні технології.
Про це повідомляється на Facebook-сторінці Міжнародного жіночого руху “За сімейні цінності”.
Рушник стане новим символом культурної дипломатії України — вже цьогоріч і наступного року його презентують у понад 15 країнах світу, серед яких Польща, Німеччина, США, Канада, Франція, Австралія та інші.
Унікальний рушник створили в межах співпраці Міжнародного жіночого руху “За сімейні цінності” та Благодійного фонду “МХП-Громаді”. Його орнамент — символ єдності поколінь, любові, сили життя та безперервності українських традицій.
“Це не просто мистецький витвір – рушник стане новим елементом культурної дипломатії України. Символіка рушника уособлює шлях людини від земного до духовного, єдність поколінь і коду, гармонію чоловічого й жіночого начал, силу життя, любові та безперервність українських традицій”, – йдеться у повідомленні.
На звороті рушника вишито імена всіх, хто долучився до проєкту. Перші примірники вже передали Національній бібліотеці України та “Укрінформу”, а десять рушників отримає Перша леді Олена Зеленська — для культурних місій за кордоном. Решта рушників дістануться тим, хто долучається до програм відновлення й допомоги родинам українських захисників.
Авторка рушника, майстриня Леся Чернюк, вмонтувала у візерунки QR-коди, що ведуть до рецептів традиційних українських страв з проєкту “Старосвітська кухня України“.
В межах цього проєкту також видано ілюстровану книжку з автентичними та осучасненими рецептами й знято 12 відеосерій “Смакуй з Енеїдою” з покроковим приготуванням страв, згаданих у творі Івана Котляревського.
“Ми передаємо українську спадщину у світовий культурний простір. Це не просто рушник — це історія, яку можна побачити, відчути й навіть скуштувати”, — зазначив Володимир Панченко, представник фонду “МХП-Громаді”.
На додаток до оригінального рушника ручної роботи команда проєкту створила 100 копій із використанням машинної вишивки. Ці вироби покликані стати символом культурної дипломатії та сувеніром для посольств України в різних країнах. Презентації рушника заплановані у Польщі, Німеччині, Швейцарії, Австрії, Туреччині, Канаді, Великій Британії, США, Австралії, Португалії, Данії, Ірландії, Франції, Іспанії та ще низці держав світу.
Фото – Міжнародний жіночий рух “За сімейні цінності”
Як розповідало BitukMedia, львіські волонтери створюють унікальні шеврони-обереги для військових. Їх роблять у формі областей України і вишивають традиційними орнаментами.
У горах східного Тибету, на висоті понад дві тисячі метрів, росте рослина, що бачила більше, ніж будь-хто з нас. Її вік — 416 років, і вона щойно потрапила до Книги рекордів Гіннесса як найстаріша дика виноградна лоза у світі.
Дивовижна рослина з села Цзуоба здіймається на 8 м, має обхват стовбура в основі 209 см і діаметр 67 см. Її коріння вплелося в кам’янистий ґрунт високогірного плато, переживши віки вітрів і морозів.
“Знайти дику виноградну лозу віком понад чотири століття на висоті 2400 метрів — це справжнє свідчення життєвої сили природи”, — наголосив доктор Ван Хайбо з Китайської академії сільськогосподарських наук.
Лозу-рекордсменку виявили під час масштабного дослідження старовинних дерев. Потім фахівці з Науково-дослідної лабораторії деревини Південно-Західного лісового університету в Китаї підтвердили її вік — для цього вчені використали аналіз річних кілець та точні фізичні виміри.
Для порівняння: попередня рекордсменка зі словенського Марибора на момент дослідження 1972 року мала вік 350–400 років. Точніші дані встановити не вдалося, тому що центральна частина її ствола давно зітліла.
Більшість культурних виноградних лоз рідко живе понад 50 років. Столітні рослини вважаються величезною рідкістю. Однак у повіті Цзоган, де зростає унікальна лоза, збереглися 64 інші виноградні рослини, старші за 100 років.
Це місце ще з давніх часів вважають колискою виноробства Китаю — згадки про місцевий виноград трапляються навіть у стародавньому епосі про царя Гесера. У 2004 році Цзоган отримав офіційне звання “Батьківщина китайського дикого червоного винограду”.
Як розповідало BitukMedia, знайдено дерева, які не бояться удару блискавки.
У зоопарку Валенсії (Іспанія) — поповнення, на яке чекали роками. Після тривалої підготовки тут народився малюк південного білого носорога. Новонароджений і мама почуваються добре, а подія вже стала важливим внеском у збереження одного з найрідкісніших видів на планеті.
У зоопарку Валенсії — справжнє диво: вперше в історії закладу народився південний білий носоріг. Малюк, який з’явився на світ 4 листопада, — хлопчик. Він активно п’є молоко та міцно тримається біля своєї мами – самки на ім’я Кванза.
“Мама чудово відновлюється, а маленький носоріг вже бігає по вольєру з тією незграбною грацією, яка властива лише дитинчатам”, — повідомили в BioparcValencia.
Працівники зоопарку спостерігають за парою без втручання, щоб дати їм час на відновлення і встановлення природного зв’язку. Поки що носороги більшість часу проводять у теплому внутрішньому приміщенні, але вже виходять на великі прогулянки надворі.
Тато новонародженого, Мартін, а також дві самки Номбулла та Амі вже познайомилися з малюком. Їхня реакція була “дуже позитивною”: старші особини з цікавістю спостерігають за новачком.
Народження цього носорога — важлива подія для Європейської програми збереження південного білого носорога, адже цей підвид занесений до Червоної книги Міжнародного союзу охорони природи.
У світі залишилося трохи більше 10 тис. південних білих носорогів, переважна більшість з яких – у зоопарках.
Як розповідало BitukMedia, Сільверіо – на честь католицького святого, в день якого він народився – назвали дитинча південного білого носорога. Йдеться про вид, що перебуває під загрозою зникнення. Малюк зʼявився у зоопарку Буїн у Чилі.
Ресторан української кухні Sino в Лондоні потрапив до гастрономічного путівника Michelin. Це одна з найвищих відзнак у світі кулінарії. Вона означає, що заклад пройшов сувору та анонімну оцінку інспекторів Michelin і відповідає міжнародним стандартам якості.
“Гарну новину” повідомив у Facebook ресторатор та кулінар Євген Клопотенко.
“Страви, від яких хочеться мовчати і пробувати: копчену картоплю з ікрою щуки, сома-гриль у вишневій глазурі, вареники з воловим хвостом і домашній грибний гарум”, – написав Клопотенко.
За його словами, українська кухня продовжує дивувати і завойовувати світ. Він привітав команду та шеф-кухаря Sino Євгена Корольова з цим досягненням.
Як пише “Інтерфакс-Україна“, ресторан української кухні Sino (7 All Saints Road, London W11 1HA) відкрився в червні 2025 року завдяки українцям Поліні Сичовій та шеф-кухарю Євгену Корольову, який раніше працював у європейських ресторанах із зірками Michelin (Vendôme біля Кельна, Atelier Amaro у Польщі та Benoit у Парижі). Авторкою коктейльної карти стала українська міксологиня Анна Резнік.
Що означає на практиці для ресторана потрапити до гастрономічного путівника Michelin:
🔸 Визнання світового рівня. Ресторан автоматично потрапляє у світовий гастрономічний контекст — його бачать не лише українські, а й міжнародні гурмани, критики, шефи, туристи.
🔸 Знак довіри для гостей. Навіть без мішленівських зірок сам факт згадки в путівнику свідчить, що кухня, сервіс і атмосфера на високому рівні. Це сигнал: “сюди варто прийти”.
🔸 Потужний маркетинговий ефект. Після включення до гіда потік відвідувачів зазвичай зростає, зокрема за рахунок гастротуристів, які подорожують спеціально “за зірками Michelin“.
🔸 Можливість отримати зірки. Потрапляння до путівника — перший крок. Наступним може бути присудження однієї, двох або трьох зірок, або ж відзнак Bib Gourmand чи “Зеленої зірки” за сталий підхід.
🔸 Зобов’язання підтримувати рівень. Інспектори Michelin перевіряють заклади щороку, тому включення до гіда — це не лише престиж, а й постійна відповідальність за якість кожної страви.
Гід Michelin – престижне міжнародне видання, яке оцінює ресторани та готелі по всьому світу. Вперше гід був випущений французькою компанією у 1900 році.
Як розповідало BitukMedia, десерти та коктейлі на основі “мурашиного йогурту” – не вигадка. У Копенгагені (Данія) двічі відзначений зірками Michelin ресторан Alchemist здивував світ новою гастрономічною ідеєю. Як мурахи потрапили до меню і що спільного між червоними лісовими комахами, молоком, наукою та дорогими ресторанними стравами?
Хто б міг подумати, що серед океанських мешканців є справжні “серфери”? Біля узбережжя Австралії вчені вперше зняли на відео рибу-причепу (прилипалу), яка катається на горбі гігантського горбатого кита — і робить це з точністю олімпійського гімнаста. Чому ця дружба не зовсім добровільна — і як влаштоване життя “пасажирів” на 40-тонному “круїзному лайнері”?
Вчені, які спостерігають за міграцією горбатих китів біля узбережжя Австралії, зафіксували рідкісні кадри унікальної поведінки. На відео видно, як цілі групи риб-прилипал (Remora remora) — їх ще називають реморами або риба-присоска— буквально катаються на китах, немов на величезних океанських серфбордах.
Ремори живуть, мігруючи разом із китами, чіпляючись до їхнього тіла за допомогою спеціальної присоски на голові. Ця “адгезивна пластина” створює вакуум і дозволяє рибі триматися на тварині вагою до 40 тонн.
Коли кіт готується до стрибка над водою (бріду), риби на мить від’єднуються, щоб не бути викинутими силою удару — і повертаються на те саме місце вже за секунди після занурення.
“Вони рухаються з неймовірною точністю. Складається враження, що риба точно знає, коли варто відпустити і коли знову “сісти” на кита”, — пояснює морський біолог Олаф Мейнеке.
Що це – взаємовигідна співпраця чи навʼязлива компанія? Прилипали харчуються відмерлою шкірою та паразитами на тілі китів. Довгий час вважалося, що це симбіоз: риба отримує їжу й транспорт, кит — очищення шкіри.
Але нові відео показують інше. “Іноді кити буквально намагаються позбутися ремор — постійно вистрибують із води, хоча поруч немає інших китів”, — каже Мейнеке. Тобто відносини можуть бути не такими вже мирними — риби-то користуються, а китові це не завжди до вподоби.
Куди прямують риби разом з китами – невідомо. Щороку приблизно 40 тисяч горбатих китів проходять “міграційним коридором” між Антарктидою та теплими водами Квінсленду. Це близько 10 тис. км.
Скільки цього шляху долають “пасажири” — вчені ще не встановили: “Вони живуть лишень близько двох років. Тож якщо не весь маршрут — то якусь частину точно. Але коли і де вони “сходять” — поки загадка”, — пояснює вчений. У перервах між міграціями риби чіпляються за манта-скатів, дельфінів і навіть… дайверів.
Океан — місце, де навіть звичне сусідство перетворюється на диво. І поки одні створіння вирішують глобальні міграційні завдання, інші просто ловлять хвилю — буквально.
Як розповідало BitukMedia, у водах біля української антарктичної станції “Академік Вернадський” вже помітили перших китів весняного сезону.
Біографічний фільм “Океан Ельзи: Спостереження Шторму” стартував в українському прокаті з потужними результатами. За перший вікенд документальна стрічка зібрала понад 4 млн гривень. З них 632 607 гривень передадуть на реабілітацію військових у львівському центрі UNBROKEN.
Поки фільм про 30-річну історію гурту “Океан Ельзи” переглянув у кінотеатрах 20 051 глядач по всій Україні, повідомила команда фільму.
Попри відключення електроенергії та повітряні тривоги, через які частину сеансів довелося скасувати, інтерес до стрічки виявився дуже високим. “Ми щиро вдячні енергетикам і Силам оборони України — завдяки їхній праці ми можемо працювати й дивитися кіно. Якщо вдома темно — приходьте на наш світлий фільм у ці темні дні”, — сказав продюсер фільму Максим Сердюк.
“Це — один із кращих результатів серед документального кіно в Україні. Завдяки вам 6 і 7 листопада були особливими — увесь прибуток з цих днів, а саме 632 607 грн, ми передаємо на реабілітацію українських військових у центрі UNBROKEN Ukraine у Львові”, – написали музиканти на своїй сторінці у Facebook.
Кошти спрямують на закупівлю витратних матеріалів для VAC-терапії — технології, яка допомагає рятувати тяжкопоранених від ампутацій і прискорює загоєння ран.
Прокат документалки триває. Подивитися фільм можна в кінотеатрах по всій Україні.
“Мені здається, цей фільм про всіх нас. Про те, як ми витримуємо і підтримуємо одне одного. Ми всі зараз в одному великому човні, який обов’язково допливе до світлого майбутнього. І я в це щиро вірю. Я не сприймаю цю стрічку як фільм лише про гурт. Це щось значно більше”, — наголосив Святослав Вакарчук.
Нагадаємо, режисером фільму став Артем Григорян, продюсер – Максим Сердюк, сценарист – Вадим Переверзєв. За виробництво фільму відповідала студія KNIFE! Films, відома за стрічкою “Яремчук: Незрівнянний світ краси“.
Як розповідало BitukMedia, у національному кінопрокаті несподівана сенсація: документальний фільм “Антарктида” зміг потіснити гучну комедію й увійти до трійки найкасовіших українських фільмів усіх часів.
Флорентійський діамант. Фото - Nasuna Stuart-Ulin for The New York Times
Він зник у вирі воєн і падіння імперій. Про нього писали романи, знімали фільми, а експерти роками сперечалися: вкрадений? розділений? загублений назавжди? Але легендарний Флорентійський діамант — символ влади Медічі та Габсбургів — ціле століття чаївся у банківському сейфі. І лише тепер родина останнього імператора розкрила правду.
Сто років небуття, чуток і легенд — і раптом з’ясувалося, що знаменитий Флорентійський діамант ніколи не зникав. Коштовність, яку вважали втраченою ще після Першої світової, усі ці десятиліття тихо лежала… в банківському сейфі в Канаді. Як історична реліквія Габсбургів знову вийшла в світ? І хто б міг подумати, що “зникнення століття” виявиться ретельно спланованою родинною таємницею?
Флорентійський діамант, один з найвідоміших коштовних каменів Європи, який вважали втраченим понад 100 років, несподівано повернувся. Насправді він увесь цей час “відпочивав” у банківському сейфі в Канаді. Виявилось, що туди його вивезла родина останнього імператора Австро-Угорщини Карла І під час втечі від війни та переслідувань. Про це вперше розповіли нащадки династії Габсбургів, які й показали коштовність журналістам видання.
Флорентійський діамант має особливу історичну вагу, адже він був символом влади двох великих європейських династій. Спершу камінь належав правителям Флоренції — родині Медічі, яка визначила культурне обличчя італійського Відродження. Після згасання роду діамант перейшов до Габсбургів — імператорської родини, що панувала у Центральній Європі століттями.
Коштовність прикрашала корону Франца Стефана — чоловіка Марії-Терезії та батька Марії-Антуанетти — і стала символом легітимності імператорської влади. Тож коли після Першої світової війни діамант “зник”, народилось безліч легенд: що його вкрали, перепродали або навіть розрізали на дрібні частини.
Карл I, останній імператор Австрії, та його дружина, імператриця Ціта, на коронації в 1916 році. Фото – Hulton Archive/Getty Images
А виявилося, що зникнення було продуманим планом безпеки. Дружина імператора, імператриця Ціта, наказала утаємничити місце зберігання каменя щонайменше на 100 років після смерті Карла І у 1922 році. Вона розповіла про те, де знаходиться “Флорентієць”, лише двом людям – своїм синам Роберту та Рудольфу. Перед своєю смертю брати передали дані вже своїм дітям.
Родина суворо дотрималася обіцянки — інформацію передавали лише між найближчими спадкоємцями. Лише тепер, коли термін таємниці минув, нащадки відкрили шкатулку з історією майже як у романі.
Фото – Nasuna Stuart-Ulin for The New York Times
Сьогодні діамант знову бачать вперше за століття. Він не був проданий, не змінював форму, не зникав у приватних колекціях. Він лежав на дні скромної валізи у банківському депозитарії — тихо, непомітно, майже легендарно.
Флорентійський діамант — довідка
Флорентійський діамант (також відомий як Тосканський діамант або Великий герцог Тосканський ) — один із найвідоміших історичних коштовних каменів Європи, що має унікальну форму, колір і багатовікову історію.
Основні характеристики:
Маса: 137,27 карата
Форма: багатогранне грушоподібне огранювання (розроблене у стилі пізнього Ренесансу)
Колір: насичений лимонно-жовтий із легким зеленуватим відтінком
Походження: вважається, що камінь міг бути добутий у Індії у XVI столітті (імовірно у копальнях Голконди).
Чому він унікальний
Рідкісний колір: природні жовті діаманти такого розміру — велика рідкість.
Історична символіка: камінь пов’язаний із двома династіями, що визначали політичний розвиток Європи.
Магнетична легенда: діамант понад 100 років вважали зниклим — навколо нього виникли десятки міфів і романів.
Цікаво знати
Камінь не був державним регалієм, а приватною власністю родини Габсбургів, тому не підпав під конфіскації після розпаду імперії.
Деякі експерти припускали, що діамант був розрізаний, але сучасні ювеліри підтвердили його оригінальність і цілісність.
Існують навіть однойменні парфуми, натхненні легендою каменя.
Тепер сім’я хоче виставити флорентійський діамант та інші коштовності в Канаді, щоб подякувати країні за прихисток імператриці та її дітей під час Другої світової війни. “Це має бути частиною трастового фонду тут у Канаді. Його слід іноді виставляти у Канаді, щоб люди могли побачити ці експонати”, — зазначив Карл фон Габсбург-Лотаринзький, онук Карла І.
Як розповідало BitukMedia, діамантове намисто з королівською історією пішло з молотка за $4,8 млн (£3,8 млн). Ювелірну прикрасу XVIII століття, що містить близько 500 діамантів вагою 300 карат, продали на Sotheby’s в Швейцарії. Коштовність подавали як таємничу та таку, що може бути пов’язаною зі скандалом, який сприяв падінню Марії-Антуанетти.
Ветеран на протезах здійснив мрію і піднявся на Львівську ратушу. Фото - скрін соцмережі
42-річний Юрій Шмалько з Дніпра, ветеран з ампутаціями обох ніг, піднявся на оглядовий майданчик Львівської ратуші. Чоловік на протезах подолав 408 сходинок.
Рік тому на Харківському напрямку боєць 13-ї бригади оперативного спецпризначення НГУ “Хартія” втратив обидві ноги внаслідок атаки російського дрона, а нині проходить реабілітацію у Центрі UNBROKEN.
Юрій мав мрію — підкорити одну з головних висот Львова. Він поділився задумом зі своїм фізичним терапевтом Андрієм Новосадом, і разом вони почали системну підготовку до сходження.
І ось — мета досягнута: крок за кроком, сходинка за сходинкою, Юрій піднявся на вершину ратуші, довівши — немає неможливого там, де є воля, команда й підтримка. “Все можливо, якщо мати бажання і працювати”, — кажуть у UNBROKEN.
Цей підйом став не просто фізичним випробуванням, а символом стійкості та повернення до активного життя після поранень.
Юрій наполегливий та вмотивований, додав фізичний терапевт. Нацгвардієць розповів: наразі докладає максимум зусиль, аби найближчим часом повернутися до повноцінного життя.
Як розповідало BitukMedia, ветеран російсько-української війни Іван Маляренко пережив дві клінічні смерті, втратив ногу й око, та зумів відновитись і знову вийти до учнів. Його історія – це не просто про мужність, а про віру в життя, силу духу і любов до своєї справи.
Лауреатом Букерівської премії 2025 став письменник з угорським корінням Девід Солой. Його роман “Плоть” (Flesh) журі назвало “вражаючим портретом людини, яку ламають події, сильніші за неї саму”. Чому ця історія про самотність, владу і вибір стала найкращою книжкою року?
Букерівську премію 2025 року отримав угорсько-британський письменник Девід Солой, повідомляє офіційний сайт The Booker Prize.
Переможцем його визнали за роман “Плоть” (Flesh) — шосту книжку автора. За нагороду він отримав 50 тис. фунтів стерлінгів та спеціальний трофей. Приз письменникові вручила минулорічна лауреатка Саманта Гарві.
Це не перша зустріч Солоя з “Букером”: “Плоть” вже потрапляла до шортлисту премії у 2016 році.
“Плоть” – лаконічний, але динамічний роман, що оповідає про долю чоловіка на ім’я Іштван від юності до старості, якого вивертають назовні подій, які не підвладні його контролю.
П’ятнадцятирічний Іштван живе з матір’ю у тихому житловому комплексі в Угорщині. Новачок у місті, сором’язливий, він не знайомий із соціальними ритуалами школи і незабаром опиняється в ізоляції. Сусідка – заміжня жінка приблизно одного віку з його матір’ю – стає його єдиним супутником. Їхні зустрічі переростають у таємні відносини, які Іштван ледь розуміє, і його життя невдовзі виходить з-під контролю.
З роками він поступово піднімається хвилями грошей і влади XXI століття, переходить з армії в компанію лондонських супербагатіїв, але його власні суперечливі прагнення до любові, близькості, статусу і багатства приносять йому немислимі багатства, поки не загрожують остаточно занапастити його.
“Плоть” ставить глибокі питання про те, що рухає життям, що робить його вартим і що його руйнує. У книзі також є порожні сторінки. За словами журі, автор ніби запрошує читача заповнити пробіли й створити персонажа разом із ним.
Роман розбитий на епізоди з прогалинами між ними — читачеві доводиться самостійно “збирати” життя героя та розуміти, що з ним сталося між розділами. Організатори премії назвали книгу “медитацією про клас, владу, близькість, міграцію і маскулінність”.
The Guardian назвала роман “блискучим і ясним портретом людини”. А The Sunday Times відзначила, що автор “одним персонажем говорить про три покоління сучасної чоловічої ідентичності”.
Головою журі був перший лауреат премії, який отримав її 1993 року, Родді Дойл. До нього приєдналися актриса та видавець Сара Джесіка Паркер, письменник-романіст Айобамі Адебайо, телеведучий та літературний критик Кріс Пауер, а також автор бестселерів New York Times Кайлі Рід.
Загалом журі розглянуло 153 книги, видані у Великій Британії або Ірландії протягом року.
Хто такий Девід Солой
Девід Солой народився в Канаді в родині угорця та канадки, зараз йому 51. Дитинство провів між Бейрутом і Лондоном, де й виріс. Згодом переїхав до Угорщини, а нині живе у Відні разом із дружиною.
До літературної кар’єри він працював у Лондонському Сіті у сфері фінансової реклами — цей досвід ліг в основу його дебютного роману London and the South-East, сатири про рекламника, який відчуває порожнечу в житті. Книга принесла автору премії Betty Trask і Geoffrey Faber Memorial.
У 2013 році Солоя включили до списку “Найкращі молоді британські романісти” (список, який раз на десятиліття формує журнал Granta). У 2016-му він уперше потрапив у фінал “Букера” з романом All That Man Is — дослідженням сучасної чоловічої ідентичності. Тоді він не отримав головну відзнаку, однак здобув Gordon Burn Prize та Plimpton Prize за цю книгу.
“Плоть” — шостий роман письменника. Окрім прози, Солой пише й радіодрами для BBC, а також коротку прозу — його збірка Turbulence у 2019 році отримала Edge Hill Prize.
Переможцем Букерівської премії 2025 року визнано Девіда Солоя. Фото – The Booker Prizes
Чому “Плоть” продовжує головну тему творчості Солоя
Ті, хто стежить за прозою Девіда Солоя, впізнають у “Плоті” продовження його постійного запитання: що означає бути чоловіком у сучасному світі? Герої його книжок часто мовчазні, вразливі всередині й сильні зовні, розгублені між вимогами суспільства та власною потребою у близькості. Солой пише про “внутрішні війни”, які не видно нікому, крім самого героя.
У “Плоті” ця тема доходить кульмінації: роман показує, як досвід міграції, війни, травм, успіху й падінь формується у щось тихе, але глибоко людське. Це історія про людину, яка переживає світ не словами, а шрамами. І, можливо, саме тому роман так сильно зачепив журі та читачів — він чесно говорить про те, що формується нас на все життя, навіть якщо ми це не вимовляємо вголос.
Як розповідало BitukMedia, Софія Андрухович отримала міжнародну літературну премію.
Фото - 25 окрема повітрянодесантна Січеславська бригада
Кам’яні баби, що століттями стояли на степових просторах, знову стали мандрівницями — тільки цього разу їх перевозили не кочовики, а українські десантники. У Петропавлівці, що на Дніпропетровщині, військові 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади допомогли евакуювати половецькі статуї, аби зберегти їх від можливих обстрілів.
У селищі Петропавлівка, що на Синельниківщині, відбулася евакуація кількох середньовічних половецьких статуй, які ще називають кам’яними бабами. Їх перевезли до Дніпровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького, щоб убезпечити від загрози руйнування внаслідок обстрілів.
Половці — кочовий тюркський народ, який у XI–XIII століттях проживав у степах між Дунаєм і Доном. Їхні кам’яні статуї символізували предків або воїнів і є одними з найвідоміших пам’яток степової культури.
У центрі Петропавлівки стояли дві такі статуї XII–XIII століття, а також кам’яний гарман (традиційне знаряддя для молотьби) і заготовка для кам’яного жорна. Усі ці артефакти опинилися під загрозою через регулярні атаки російських “шахедів” та ракет на громаду. Їх і вивезли, – розповів Валерій Кас’яненко, представник 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.
Військові надали техніку та допомогли обережно підняти важкі пам’ятки на вантажівку і транспортувати їх до Дніпра.
До евакуації долучилися Управління культури Дніпропетровської ОВА, фахівці Дніпровського національного історичного музею та Благодійний фонд 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.
Чому це важливо: під час повномасштабної війни під загрозою опиняються не лише люди та будівлі, а й шари історії, які формують нашу ідентичність. Половецькі статуї — частина степової культури, яка століттями формувала образ півдня та сходу України. Сьогодні їх зберігають не археологи в мирному полі, а військові — під звуки сирен.
Як розповідало BitukMedia, січеславські десантники передали у музей унікальний бронзовий артефакт з Донеччини – фрагмент бронзового кинджала віком понад 3 тисячі років.
74 роки на роботі, жодного наміру виходити на пенсію і щира любов до своєї справи. 92-річний американець Росс Палермо встановив світовий рекорд, ставши найстарішим діючим сантехніком у світі. У свої роки він продовжує встановлювати бойлери, ремонтувати системи водопостачання і приходити на виклики до давніх клієнтів — просто тому, що не уявляє свого життя без роботи.
Росс Палермо народився у Пенсильванії в родині італійських мігрантів. Після школи, у 1951 році, він почав працювати сантехніком, але вже за два роки був призваний до армії під час Корейської війни. Після служби повернувся в професію — і більше з нею не розлучався.
У 1965 році Росс відкрив власну компанію R&G Plumbing, Inc., яку вів разом з колегою, а згодом — самостійно. Обслуговував сотні будинків десятиліттями і заробив репутацію майстра, якому достатньо просто сказати, що треба зробити — і він виконає роботу без зайвих слів і контролю.
Хоча лікарі вже 15 років попереджають літнього чоловіка про проблеми з колінами, Росс на пенсію не поспішає. “Мені казали, що в мене кістка треться об кістку. Але я просто продовжував працювати. Я люблю сантехніку — от і все”, – каже рекордсмен. Щоправда, сьогодні він працює лише для “своїх” — давніх клієнтів і друзів. Один із них розповідає: “Коли Росс бере в руки інструмент — можна не хвилюватися. Якщо роботу зробив він — вона зроблена добре”.
Цього року син Россa, Вінс, подав заявку до Книги рекордів Гіннесса. Там офіційно підтвердили: у 92 роки і 16 днів він є найстарішим діючим сантехніком у світі. “Шлях мого батька — це історія наполегливості та любові до професії. Цей рекорд наголошує, що вік не є перешкодою, якщо ти по-справжньому відданий своїй справі”, – сказав він. Друзі та замовники Росса описують його як “енергійного”, “пристрасного” та “нескінченно відданого своїй справі”. “Це історія про витривалість, повагу до ремесла і невичерпну енергію старшого покоління”, — каже Вінс.
Фото – Книга рекордів Гіннеса
У Россa Палермо велика родина: дружина, п’ятеро дітей, десятеро онуків і троє правнуків. І, судячи з усього, жодних планів “зупинятися”. “Коли я зроблю останній подих, у руці, напевно, буде інструмент”, — сміється він.
Раніше BitukMedia розповідало про 108-річну жительку Японії, яку визнали найстарішою у світі перукаркою. Вона займається улюбленою справою понад 90 років.
Він ділив оселю з шістьма прем’єрами, зустрічав президентів і королів, має власну фан-базу у соцмережах й офіційний титул — головний мишолов уряду Великої Британії. Кіт Ларрі з Даунинг-стріт, 10 — не просто домашній улюбленець, а символ британської політики та її найбільш стабільний мешканець. Тепер про нього знімають документальний серіал. Чому саме кіт став уособленням непохитності Лондона?
Кіт Ларрі, офіційний мишолов (Chief Mouser) резиденції прем’єр-міністра Великої Британії на Даунинг-стріт, 10, стане героєм нового документального серіалу Channel 4. Проєкт знімає відомий британський письменник та комік Девід Беддіел. Він досліджує феномен любові британців до котів, а Ларрі є її найяскравішим символом.
Ларрі оселився у будинку №10 у 2011 році. Його взяли з притулку Battersea Dogs & Cats Home, щоб вирішити проблему з мишами у резиденції. Тоді при владі була коаліція Девіда Кемерона та Ніка Клегга — і це був лише початок довгої політичної історії.
За 15 років Ларрі пережив шістьох прем’єр-міністрів — від Кемерона до Стармера. Він застав зміну ще чотирьох глав уряду — Терези Мей, Бориса Джонсона, Ліз Трасс та Ріші Сунака. Вони пішли, а він залишився. Кіт головує в резиденції довше, ніж Тетчер, Блер, Черчилль і Дізраелі!
“Ларрі — це той, кого насправді всі хочуть зустріти біля будинку номер 10″, — кажуть у Вестмінстері. “Він має повний доступ до будинку. Поліцейські відкривають йому двері, коли кіт захоче”.
Фото – Anadolu Agency/Getty Images
Ларрі зробив приголомшливу карʼєру – від підкидька з району Вандсворт до найвідомішого кота Британії.
На офіційному сайті резиденції його “посадові обовʼязки” звучать дуже серйозно: охорона від мишей, дипломатичні зустрічі з гостями та регулярні експертизи старовинних меблів на предмет зручності. Простими словами, Ларрі точно знає, де краще спиться.
Інколи камера BBC ловить момент, як Ларрі граційно сідає перед дверима №10 саме тоді, коли прибуває президент або прем’єр іншої країни. Пухнастий обожнює червоні доріжки і завжди в курсі протоколу.
Фото – White House Photo/Alamy
Обаму — зачарував. Зеленського — зустрів з усією котячою гідністю. Терезу Мей — дратував, бо вона “собачниця”.
А от екс-міністр Шотландії Іан Мюррей якось назвав Ларрі “маленьким негідником”, коли той відмовився позувати для фото.
“Змусив Зеленського посміхнутись. Слава Україні!” – підпис під цією світлиною у соцмережі X. Фото – @Number10cat
Як і всі політичні діячі, Ларрі потрапляв у публічні сутички. Найчастіше з Палмерстоном, котом, який мешкав у Міністерстві закордонних справ до своєї відставки у серпні 2020 року. За словами поліцейського, якому доводилось чергувати біля будинку № 10, між ними не раз відбувалися справжні політичні “котобаталії”. Поліція колись втручалася? “О ні, ні. У котячу бійку не вплутуються”, – сказав офіцер.
У Ларрі — 868 тис. підписників у соцмережі X (колишній Twitter). Він отримує листи, іграшки та ласощі з усього світу.
Але й критику дістає: деякі політичні оглядачі жартують, що він “ледачий” і погано ловить мишей. У відповідь в оточенні кота кажуть: “Ларрі не бюджетник. Він живе за рахунок добровільних внесків працівників Даунинг-стріт. Це — особисті кошти. Тож усе чесно”.
Як розповідало BitukMedia, суд у Франції ухвалив несподіване рішення: оштрафував жінку за витівки її кота! Ціна завданої пухнастим шкоди – 1250 євро. Тепер ця історія може стати прецедентом для майбутніх судових справ із домашніми улюбленцями.
Українська
العربية
简体中文
Nederlands
English
Français
Deutsch
Italiano
Português
Русский
Español
