Біографічний фільм “Океан Ельзи: Спостереження Шторму” стартував в українському прокаті з потужними результатами. За перший вікенд документальна стрічка зібрала понад 4 млн гривень. З них 632 607 гривень передадуть на реабілітацію військових у львівському центрі UNBROKEN.
Поки фільм про 30-річну історію гурту “Океан Ельзи” переглянув у кінотеатрах 20 051 глядач по всій Україні, повідомила команда фільму.
Попри відключення електроенергії та повітряні тривоги, через які частину сеансів довелося скасувати, інтерес до стрічки виявився дуже високим. “Ми щиро вдячні енергетикам і Силам оборони України — завдяки їхній праці ми можемо працювати й дивитися кіно. Якщо вдома темно — приходьте на наш світлий фільм у ці темні дні”, — сказав продюсер фільму Максим Сердюк.
“Це — один із кращих результатів серед документального кіно в Україні. Завдяки вам 6 і 7 листопада були особливими — увесь прибуток з цих днів, а саме 632 607 грн, ми передаємо на реабілітацію українських військових у центрі UNBROKEN Ukraine у Львові”, – написали музиканти на своїй сторінці у Facebook.
Кошти спрямують на закупівлю витратних матеріалів для VAC-терапії — технології, яка допомагає рятувати тяжкопоранених від ампутацій і прискорює загоєння ран.
Прокат документалки триває. Подивитися фільм можна в кінотеатрах по всій Україні.
“Мені здається, цей фільм про всіх нас. Про те, як ми витримуємо і підтримуємо одне одного. Ми всі зараз в одному великому човні, який обов’язково допливе до світлого майбутнього. І я в це щиро вірю. Я не сприймаю цю стрічку як фільм лише про гурт. Це щось значно більше”, — наголосив Святослав Вакарчук.
Нагадаємо, режисером фільму став Артем Григорян, продюсер – Максим Сердюк, сценарист – Вадим Переверзєв. За виробництво фільму відповідала студія KNIFE! Films, відома за стрічкою “Яремчук: Незрівнянний світ краси“.
Як розповідало BitukMedia, у національному кінопрокаті несподівана сенсація: документальний фільм “Антарктида” зміг потіснити гучну комедію й увійти до трійки найкасовіших українських фільмів усіх часів.
Флорентійський діамант. Фото - Nasuna Stuart-Ulin for The New York Times
Він зник у вирі воєн і падіння імперій. Про нього писали романи, знімали фільми, а експерти роками сперечалися: вкрадений? розділений? загублений назавжди? Але легендарний Флорентійський діамант — символ влади Медічі та Габсбургів — ціле століття чаївся у банківському сейфі. І лише тепер родина останнього імператора розкрила правду.
Сто років небуття, чуток і легенд — і раптом з’ясувалося, що знаменитий Флорентійський діамант ніколи не зникав. Коштовність, яку вважали втраченою ще після Першої світової, усі ці десятиліття тихо лежала… в банківському сейфі в Канаді. Як історична реліквія Габсбургів знову вийшла в світ? І хто б міг подумати, що “зникнення століття” виявиться ретельно спланованою родинною таємницею?
Флорентійський діамант, один з найвідоміших коштовних каменів Європи, який вважали втраченим понад 100 років, несподівано повернувся. Насправді він увесь цей час “відпочивав” у банківському сейфі в Канаді. Виявилось, що туди його вивезла родина останнього імператора Австро-Угорщини Карла І під час втечі від війни та переслідувань. Про це вперше розповіли нащадки династії Габсбургів, які й показали коштовність журналістам видання.
Флорентійський діамант має особливу історичну вагу, адже він був символом влади двох великих європейських династій. Спершу камінь належав правителям Флоренції — родині Медічі, яка визначила культурне обличчя італійського Відродження. Після згасання роду діамант перейшов до Габсбургів — імператорської родини, що панувала у Центральній Європі століттями.
Коштовність прикрашала корону Франца Стефана — чоловіка Марії-Терезії та батька Марії-Антуанетти — і стала символом легітимності імператорської влади. Тож коли після Першої світової війни діамант “зник”, народилось безліч легенд: що його вкрали, перепродали або навіть розрізали на дрібні частини.
Карл I, останній імператор Австрії, та його дружина, імператриця Ціта, на коронації в 1916 році. Фото – Hulton Archive/Getty Images
А виявилося, що зникнення було продуманим планом безпеки. Дружина імператора, імператриця Ціта, наказала утаємничити місце зберігання каменя щонайменше на 100 років після смерті Карла І у 1922 році. Вона розповіла про те, де знаходиться “Флорентієць”, лише двом людям – своїм синам Роберту та Рудольфу. Перед своєю смертю брати передали дані вже своїм дітям.
Родина суворо дотрималася обіцянки — інформацію передавали лише між найближчими спадкоємцями. Лише тепер, коли термін таємниці минув, нащадки відкрили шкатулку з історією майже як у романі.
Фото – Nasuna Stuart-Ulin for The New York Times
Сьогодні діамант знову бачать вперше за століття. Він не був проданий, не змінював форму, не зникав у приватних колекціях. Він лежав на дні скромної валізи у банківському депозитарії — тихо, непомітно, майже легендарно.
Флорентійський діамант — довідка
Флорентійський діамант (також відомий як Тосканський діамант або Великий герцог Тосканський ) — один із найвідоміших історичних коштовних каменів Європи, що має унікальну форму, колір і багатовікову історію.
Основні характеристики:
Маса: 137,27 карата
Форма: багатогранне грушоподібне огранювання (розроблене у стилі пізнього Ренесансу)
Колір: насичений лимонно-жовтий із легким зеленуватим відтінком
Походження: вважається, що камінь міг бути добутий у Індії у XVI столітті (імовірно у копальнях Голконди).
Чому він унікальний
Рідкісний колір: природні жовті діаманти такого розміру — велика рідкість.
Історична символіка: камінь пов’язаний із двома династіями, що визначали політичний розвиток Європи.
Магнетична легенда: діамант понад 100 років вважали зниклим — навколо нього виникли десятки міфів і романів.
Цікаво знати
Камінь не був державним регалієм, а приватною власністю родини Габсбургів, тому не підпав під конфіскації після розпаду імперії.
Деякі експерти припускали, що діамант був розрізаний, але сучасні ювеліри підтвердили його оригінальність і цілісність.
Існують навіть однойменні парфуми, натхненні легендою каменя.
Тепер сім’я хоче виставити флорентійський діамант та інші коштовності в Канаді, щоб подякувати країні за прихисток імператриці та її дітей під час Другої світової війни. “Це має бути частиною трастового фонду тут у Канаді. Його слід іноді виставляти у Канаді, щоб люди могли побачити ці експонати”, — зазначив Карл фон Габсбург-Лотаринзький, онук Карла І.
Як розповідало BitukMedia, діамантове намисто з королівською історією пішло з молотка за $4,8 млн (£3,8 млн). Ювелірну прикрасу XVIII століття, що містить близько 500 діамантів вагою 300 карат, продали на Sotheby’s в Швейцарії. Коштовність подавали як таємничу та таку, що може бути пов’язаною зі скандалом, який сприяв падінню Марії-Антуанетти.
Ветеран на протезах здійснив мрію і піднявся на Львівську ратушу. Фото - скрін соцмережі
42-річний Юрій Шмалько з Дніпра, ветеран з ампутаціями обох ніг, піднявся на оглядовий майданчик Львівської ратуші. Чоловік на протезах подолав 408 сходинок.
Рік тому на Харківському напрямку боєць 13-ї бригади оперативного спецпризначення НГУ “Хартія” втратив обидві ноги внаслідок атаки російського дрона, а нині проходить реабілітацію у Центрі UNBROKEN.
Юрій мав мрію — підкорити одну з головних висот Львова. Він поділився задумом зі своїм фізичним терапевтом Андрієм Новосадом, і разом вони почали системну підготовку до сходження.
І ось — мета досягнута: крок за кроком, сходинка за сходинкою, Юрій піднявся на вершину ратуші, довівши — немає неможливого там, де є воля, команда й підтримка. “Все можливо, якщо мати бажання і працювати”, — кажуть у UNBROKEN.
Цей підйом став не просто фізичним випробуванням, а символом стійкості та повернення до активного життя після поранень.
Юрій наполегливий та вмотивований, додав фізичний терапевт. Нацгвардієць розповів: наразі докладає максимум зусиль, аби найближчим часом повернутися до повноцінного життя.
Як розповідало BitukMedia, ветеран російсько-української війни Іван Маляренко пережив дві клінічні смерті, втратив ногу й око, та зумів відновитись і знову вийти до учнів. Його історія – це не просто про мужність, а про віру в життя, силу духу і любов до своєї справи.
Лауреатом Букерівської премії 2025 став письменник з угорським корінням Девід Солой. Його роман “Плоть” (Flesh) журі назвало “вражаючим портретом людини, яку ламають події, сильніші за неї саму”. Чому ця історія про самотність, владу і вибір стала найкращою книжкою року?
Букерівську премію 2025 року отримав угорсько-британський письменник Девід Солой, повідомляє офіційний сайт The Booker Prize.
Переможцем його визнали за роман “Плоть” (Flesh) — шосту книжку автора. За нагороду він отримав 50 тис. фунтів стерлінгів та спеціальний трофей. Приз письменникові вручила минулорічна лауреатка Саманта Гарві.
Це не перша зустріч Солоя з “Букером”: “Плоть” вже потрапляла до шортлисту премії у 2016 році.
“Плоть” – лаконічний, але динамічний роман, що оповідає про долю чоловіка на ім’я Іштван від юності до старості, якого вивертають назовні подій, які не підвладні його контролю.
П’ятнадцятирічний Іштван живе з матір’ю у тихому житловому комплексі в Угорщині. Новачок у місті, сором’язливий, він не знайомий із соціальними ритуалами школи і незабаром опиняється в ізоляції. Сусідка – заміжня жінка приблизно одного віку з його матір’ю – стає його єдиним супутником. Їхні зустрічі переростають у таємні відносини, які Іштван ледь розуміє, і його життя невдовзі виходить з-під контролю.
З роками він поступово піднімається хвилями грошей і влади XXI століття, переходить з армії в компанію лондонських супербагатіїв, але його власні суперечливі прагнення до любові, близькості, статусу і багатства приносять йому немислимі багатства, поки не загрожують остаточно занапастити його.
“Плоть” ставить глибокі питання про те, що рухає життям, що робить його вартим і що його руйнує. У книзі також є порожні сторінки. За словами журі, автор ніби запрошує читача заповнити пробіли й створити персонажа разом із ним.
Роман розбитий на епізоди з прогалинами між ними — читачеві доводиться самостійно “збирати” життя героя та розуміти, що з ним сталося між розділами. Організатори премії назвали книгу “медитацією про клас, владу, близькість, міграцію і маскулінність”.
The Guardian назвала роман “блискучим і ясним портретом людини”. А The Sunday Times відзначила, що автор “одним персонажем говорить про три покоління сучасної чоловічої ідентичності”.
Головою журі був перший лауреат премії, який отримав її 1993 року, Родді Дойл. До нього приєдналися актриса та видавець Сара Джесіка Паркер, письменник-романіст Айобамі Адебайо, телеведучий та літературний критик Кріс Пауер, а також автор бестселерів New York Times Кайлі Рід.
Загалом журі розглянуло 153 книги, видані у Великій Британії або Ірландії протягом року.
Хто такий Девід Солой
Девід Солой народився в Канаді в родині угорця та канадки, зараз йому 51. Дитинство провів між Бейрутом і Лондоном, де й виріс. Згодом переїхав до Угорщини, а нині живе у Відні разом із дружиною.
До літературної кар’єри він працював у Лондонському Сіті у сфері фінансової реклами — цей досвід ліг в основу його дебютного роману London and the South-East, сатири про рекламника, який відчуває порожнечу в житті. Книга принесла автору премії Betty Trask і Geoffrey Faber Memorial.
У 2013 році Солоя включили до списку “Найкращі молоді британські романісти” (список, який раз на десятиліття формує журнал Granta). У 2016-му він уперше потрапив у фінал “Букера” з романом All That Man Is — дослідженням сучасної чоловічої ідентичності. Тоді він не отримав головну відзнаку, однак здобув Gordon Burn Prize та Plimpton Prize за цю книгу.
“Плоть” — шостий роман письменника. Окрім прози, Солой пише й радіодрами для BBC, а також коротку прозу — його збірка Turbulence у 2019 році отримала Edge Hill Prize.
Переможцем Букерівської премії 2025 року визнано Девіда Солоя. Фото – The Booker Prizes
Чому “Плоть” продовжує головну тему творчості Солоя
Ті, хто стежить за прозою Девіда Солоя, впізнають у “Плоті” продовження його постійного запитання: що означає бути чоловіком у сучасному світі? Герої його книжок часто мовчазні, вразливі всередині й сильні зовні, розгублені між вимогами суспільства та власною потребою у близькості. Солой пише про “внутрішні війни”, які не видно нікому, крім самого героя.
У “Плоті” ця тема доходить кульмінації: роман показує, як досвід міграції, війни, травм, успіху й падінь формується у щось тихе, але глибоко людське. Це історія про людину, яка переживає світ не словами, а шрамами. І, можливо, саме тому роман так сильно зачепив журі та читачів — він чесно говорить про те, що формується нас на все життя, навіть якщо ми це не вимовляємо вголос.
Як розповідало BitukMedia, Софія Андрухович отримала міжнародну літературну премію.
Фото - 25 окрема повітрянодесантна Січеславська бригада
Кам’яні баби, що століттями стояли на степових просторах, знову стали мандрівницями — тільки цього разу їх перевозили не кочовики, а українські десантники. У Петропавлівці, що на Дніпропетровщині, військові 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади допомогли евакуювати половецькі статуї, аби зберегти їх від можливих обстрілів.
У селищі Петропавлівка, що на Синельниківщині, відбулася евакуація кількох середньовічних половецьких статуй, які ще називають кам’яними бабами. Їх перевезли до Дніпровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького, щоб убезпечити від загрози руйнування внаслідок обстрілів.
Половці — кочовий тюркський народ, який у XI–XIII століттях проживав у степах між Дунаєм і Доном. Їхні кам’яні статуї символізували предків або воїнів і є одними з найвідоміших пам’яток степової культури.
У центрі Петропавлівки стояли дві такі статуї XII–XIII століття, а також кам’яний гарман (традиційне знаряддя для молотьби) і заготовка для кам’яного жорна. Усі ці артефакти опинилися під загрозою через регулярні атаки російських “шахедів” та ракет на громаду. Їх і вивезли, – розповів Валерій Кас’яненко, представник 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.
Військові надали техніку та допомогли обережно підняти важкі пам’ятки на вантажівку і транспортувати їх до Дніпра.
До евакуації долучилися Управління культури Дніпропетровської ОВА, фахівці Дніпровського національного історичного музею та Благодійний фонд 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.
Чому це важливо: під час повномасштабної війни під загрозою опиняються не лише люди та будівлі, а й шари історії, які формують нашу ідентичність. Половецькі статуї — частина степової культури, яка століттями формувала образ півдня та сходу України. Сьогодні їх зберігають не археологи в мирному полі, а військові — під звуки сирен.
Як розповідало BitukMedia, січеславські десантники передали у музей унікальний бронзовий артефакт з Донеччини – фрагмент бронзового кинджала віком понад 3 тисячі років.
74 роки на роботі, жодного наміру виходити на пенсію і щира любов до своєї справи. 92-річний американець Росс Палермо встановив світовий рекорд, ставши найстарішим діючим сантехніком у світі. У свої роки він продовжує встановлювати бойлери, ремонтувати системи водопостачання і приходити на виклики до давніх клієнтів — просто тому, що не уявляє свого життя без роботи.
Росс Палермо народився у Пенсильванії в родині італійських мігрантів. Після школи, у 1951 році, він почав працювати сантехніком, але вже за два роки був призваний до армії під час Корейської війни. Після служби повернувся в професію — і більше з нею не розлучався.
У 1965 році Росс відкрив власну компанію R&G Plumbing, Inc., яку вів разом з колегою, а згодом — самостійно. Обслуговував сотні будинків десятиліттями і заробив репутацію майстра, якому достатньо просто сказати, що треба зробити — і він виконає роботу без зайвих слів і контролю.
Хоча лікарі вже 15 років попереджають літнього чоловіка про проблеми з колінами, Росс на пенсію не поспішає. “Мені казали, що в мене кістка треться об кістку. Але я просто продовжував працювати. Я люблю сантехніку — от і все”, – каже рекордсмен. Щоправда, сьогодні він працює лише для “своїх” — давніх клієнтів і друзів. Один із них розповідає: “Коли Росс бере в руки інструмент — можна не хвилюватися. Якщо роботу зробив він — вона зроблена добре”.
Цього року син Россa, Вінс, подав заявку до Книги рекордів Гіннесса. Там офіційно підтвердили: у 92 роки і 16 днів він є найстарішим діючим сантехніком у світі. “Шлях мого батька — це історія наполегливості та любові до професії. Цей рекорд наголошує, що вік не є перешкодою, якщо ти по-справжньому відданий своїй справі”, – сказав він. Друзі та замовники Росса описують його як “енергійного”, “пристрасного” та “нескінченно відданого своїй справі”. “Це історія про витривалість, повагу до ремесла і невичерпну енергію старшого покоління”, — каже Вінс.
Фото – Книга рекордів Гіннеса
У Россa Палермо велика родина: дружина, п’ятеро дітей, десятеро онуків і троє правнуків. І, судячи з усього, жодних планів “зупинятися”. “Коли я зроблю останній подих, у руці, напевно, буде інструмент”, — сміється він.
Раніше BitukMedia розповідало про 108-річну жительку Японії, яку визнали найстарішою у світі перукаркою. Вона займається улюбленою справою понад 90 років.
Він ділив оселю з шістьма прем’єрами, зустрічав президентів і королів, має власну фан-базу у соцмережах й офіційний титул — головний мишолов уряду Великої Британії. Кіт Ларрі з Даунинг-стріт, 10 — не просто домашній улюбленець, а символ британської політики та її найбільш стабільний мешканець. Тепер про нього знімають документальний серіал. Чому саме кіт став уособленням непохитності Лондона?
Кіт Ларрі, офіційний мишолов (Chief Mouser) резиденції прем’єр-міністра Великої Британії на Даунинг-стріт, 10, стане героєм нового документального серіалу Channel 4. Проєкт знімає відомий британський письменник та комік Девід Беддіел. Він досліджує феномен любові британців до котів, а Ларрі є її найяскравішим символом.
Ларрі оселився у будинку №10 у 2011 році. Його взяли з притулку Battersea Dogs & Cats Home, щоб вирішити проблему з мишами у резиденції. Тоді при владі була коаліція Девіда Кемерона та Ніка Клегга — і це був лише початок довгої політичної історії.
За 15 років Ларрі пережив шістьох прем’єр-міністрів — від Кемерона до Стармера. Він застав зміну ще чотирьох глав уряду — Терези Мей, Бориса Джонсона, Ліз Трасс та Ріші Сунака. Вони пішли, а він залишився. Кіт головує в резиденції довше, ніж Тетчер, Блер, Черчилль і Дізраелі!
“Ларрі — це той, кого насправді всі хочуть зустріти біля будинку номер 10″, — кажуть у Вестмінстері. “Він має повний доступ до будинку. Поліцейські відкривають йому двері, коли кіт захоче”.
Фото – Anadolu Agency/Getty Images
Ларрі зробив приголомшливу карʼєру – від підкидька з району Вандсворт до найвідомішого кота Британії.
На офіційному сайті резиденції його “посадові обовʼязки” звучать дуже серйозно: охорона від мишей, дипломатичні зустрічі з гостями та регулярні експертизи старовинних меблів на предмет зручності. Простими словами, Ларрі точно знає, де краще спиться.
Інколи камера BBC ловить момент, як Ларрі граційно сідає перед дверима №10 саме тоді, коли прибуває президент або прем’єр іншої країни. Пухнастий обожнює червоні доріжки і завжди в курсі протоколу.
Фото – White House Photo/Alamy
Обаму — зачарував. Зеленського — зустрів з усією котячою гідністю. Терезу Мей — дратував, бо вона “собачниця”.
А от екс-міністр Шотландії Іан Мюррей якось назвав Ларрі “маленьким негідником”, коли той відмовився позувати для фото.
“Змусив Зеленського посміхнутись. Слава Україні!” – підпис під цією світлиною у соцмережі X. Фото – @Number10cat
Як і всі політичні діячі, Ларрі потрапляв у публічні сутички. Найчастіше з Палмерстоном, котом, який мешкав у Міністерстві закордонних справ до своєї відставки у серпні 2020 року. За словами поліцейського, якому доводилось чергувати біля будинку № 10, між ними не раз відбувалися справжні політичні “котобаталії”. Поліція колись втручалася? “О ні, ні. У котячу бійку не вплутуються”, – сказав офіцер.
У Ларрі — 868 тис. підписників у соцмережі X (колишній Twitter). Він отримує листи, іграшки та ласощі з усього світу.
Але й критику дістає: деякі політичні оглядачі жартують, що він “ледачий” і погано ловить мишей. У відповідь в оточенні кота кажуть: “Ларрі не бюджетник. Він живе за рахунок добровільних внесків працівників Даунинг-стріт. Це — особисті кошти. Тож усе чесно”.
Як розповідало BitukMedia, суд у Франції ухвалив несподіване рішення: оштрафував жінку за витівки її кота! Ціна завданої пухнастим шкоди – 1250 євро. Тепер ця історія може стати прецедентом для майбутніх судових справ із домашніми улюбленцями.
Їй було 48, коли вона пішла на війну. 51 — коли вирішила, що має право на нове щастя. І 52 — коли знову стала мамою. Історія Наталії з Кривого Рогу — це не просто про пізню вагітність. Це про любов, яку не змогла зламати війна. Про сміливість народжувати там, де інші вчаться лише виживати. І про донечку, яка з’явилася в цей світ у львівській лікарні Святої Анни.
Про це медзаклад розповідає на своїй сторінці у Facebook.
Захисниця, яка добровільно долучилася до ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення, зустріла на війні своє кохання і наважилася в зрілому віці знову стати мамою. Наталія з Кривого Рогу народила донечку у 52 роки.
До війни жінка була підприємицею і мала власне швейне виробництво. Та невдовзі туди прилетів снаряд і Наталя, якій тоді було 48 років, вирішила не відновлювати фабрику, а мобілізуватися. Вона служила в окремій Президентській бригаді імені гетьмана Богдана Хмельницького: евакуйовувала поранених з поля бою та надавала домедичну допомогу.
Саме на фронті у 2023 році Наталія зустріла кохання — військовослужбовця Сергія. Після поранення чоловік проходив реабілітацію в Центрі UNBROKEN у Львові. Навесні 2024 року пара одружилася. Обоє вже мали дорослих дітей, але захотіли мати спільну дитину. Тож, попри вік жінки – тоді їй був уже 51 рік – пара почала планувати вагітність.
“Я думаю, що боятися не треба. Якщо я йшла на війну і знала, що можу загинути, то тим більше не боялася вагітніти і народжувати. Це вибір кожної жінки, але життя — воно завжди варте того, щоб боротися”, — переконана Наталія.
У березні 2025-го вона дізналася, що стане мамою втретє. Сергій плакав від щастя. Наталія продовжувала служити — до 30-го тижня вагітності, а за її станом уважно стежили лікарі Лікарні Святої Анни Першого медоб’єднання Львова.
Акушер-гінеколог Надія Чаплінська супроводжувала вагітність, а пологи приймала лікарка Наталія Шекета. “Наша пацієнтка розуміла всі ризики, але свідомо на них пішла. Жахіття війни лише зміцнило цю сім’ю і дало їм сили народити спільну здорову дитину. Ми зробили все, щоб вагітність минула без ускладнень”, — розповідає Шекета.
На 36-му тижні шляхом кесаревого розтину народилася дівчинка Соломія — вагою 2500 г, зростом 48 см і високою оцінкою за шкалою Апгар — 8/9 балів, що свідчить про міцне здоров’я.
Фото – Лікарня Святої Анни
“Наталія ж тепер є прикладом того, що материнство у зрілому віці можливе та безпечне, якщо поруч з вами команда досвідчених медиків. У світі жінки успішно народжують дітей і після 50 років – сучасна медицина цьому лише сприяє”, – йдеться у дописі пологового на Мечникова, 8.
Тепер маленька Соломія росте в любові. Її тато після завершення реабілітації продовжує службу — вже як інструктор. А старший брат дівчинки сьогодні теж наближає перемогу.
Як розповідало BitukMedia, жінка з Львівщини, якій лікарі колись поставили діагноз “безпліддя”, народила сьому дитину.
Українські танцюристи перемогли у шоу “Нідерланди мають талант”. Через танець Владислав і Вероніка передали історію перших місяців повномасштабної війни.Чи може танець розповісти про війну точніше, ніж слова?
На шоу Holland’s Got Talent відбувся один із найемоційніших моментів сезону. Українські танцівники 28-річний Владислав Детюченко та 26-річна Вероніка Ракітіна, які були змушені виїхати з України через повномасштабну війну, виконали номер, що розповідає про їхню особисту історію втрати, розлуки та сили триматися разом.
Танець української пари став не просто виступом, а сильною історією про кохання, свободу та віру. Один із суддів сказав: “Це не просто танець — це відчуття свободи”.
Вийшовши на сцену, закохані молоді люди сказали лише кілька слів: “Цей танець — про нас. Про перші місяці війни. Коли ти втрачаєш близьких і не знаєш, чи побачиш їх знову”.
Вероніка розповіла, що втекла разом із батьками і домашніми улюбленцями — у машині, куди вмістилося все їхнє життя. “Мій світ зруйнувався. Ти їдеш у невідомість. І єдине, що тримає, — люди, яких любиш”.
Танець став мовою того, що неможливо вимовити. У залі стояла тиша — та сама, яка буває лише тоді, коли всі переживають одне й те саме. Після фінального руху — цілковита тиша, а потім — овації стоячи.
Хореограф і суддя Дан Караті був зворушений настільки, що не дочекався голосування: “Тут справа не у техніці. Справа в тому, як ви тримаєтесь один за одного на сцені. Це було чисте мистецтво”.
Комікеса і акторка Саундос Ель Ахмаді ледь стримувала сльози: “Я відчула все: відчай, хаос, порожнечу й біль. Це було прекрасне, сильне мистецтво. Дякую, що принесли його сюди”.
І тоді стався момент, який пам’ятають усі глядачі: Дан Караті натиснув золоту кнопку (Golden Buzzer). “Це не просто “так”. Це — величезне “ТАК”. Якщо з такого жаху ви можете створити таку красу — це диво”.
Під золотим конфеті Владислав і Вероніка обіймалися й плакали. Таким чином місяць тому українці одразу перейшли у півфінал шоу.
Посольство України в Королівстві Нідерландів також привітало танцівників з перемогою. “Це неймовірно крута новина! Щиро вітаємо Владислава Детюченка та Вероніку Ракітіну з перемогою на Holland’s Got Talent! Ваш виступ — це магія, щирість і емоції, які не залишили байдужим нікого. Пишаємося вами!” – у дипвідомстві.
Як розповідало BitukMedia, ветеран з протезами рук і ніг станцював із дружиною на її день народження. А ветеран “Азову”, який втратив ноги на війні, відкрив у Львові танцювальну студію.
Антидронові сітки. Фото - 24 ОМБр імені короля Данила/ Facebook
Українські військові потребували спеціальних міцних сітей, здатних пошкоджувати ворожі дрони. Рибалки з Бретані зібрали і передали сотні кілометрів таких сіток — саме тих, що витримують навантаження океану. Тепер вони допомагають рятувати життя українців на передовій.
На узбережжі Франції, у портах Бретані, щороку накопичуються сотні тонн списаних рибальських сіток. Після 12–24 місяців роботи вони зношуються і більше непридатні для вилову. Раніше їх зберігали на складах або утилізовували. Але тепер це приладдя отримало нове і надзвичайно важливе призначення.
Благодійну організацію Kernic Solidarités створили після звернення українців у Франції, які просили допомогти з одягом, їжею та медикаментами для громад на Батьківщині.
Благодійна організація Kernic Solidarités вже відправила до України 280 км таких сіток, які українські військові використовують для захисту від російських дронів на передовій. Йдеться про спеціальні міцні “кінські волосові” сітки, які застосовували для глибоководного промислу — вони витримують сильний удар і плутують пропелери дронів, ніби павутиння ловить комаху.
“Війна змінилася. Сьогодні це війна дронів”, — каже координатор логістики Kernic Solidarités Крістіан Абазьо. “Українці сказали нам: їм не потрібні будь-які сітки. Тільки ці — достатньо міцні, щоб зупинити дрони”.
Спочатку сітками прикривали польові медичні пункти, а тепер — також дороги, позиції, окопи, техніку і навіть входи в госпіталі.
Такі сітки натягують між стовпами, створюючи “тунелі”, в яких пропелери FPV-дронів заплутуються й зриваються з курсу. Українські військові також навчилися скидати шматки сіток з власних дронів на ворожі, щоб нейтралізувати їх.
Чому це не просто “сітка”:
Дронів на фронті — понад 500 на день (за даними українських підрозділів).
Багато з них — FPV-камікадзе, керовані в реальному часі оператором.
Вони можуть вражати цілі на 20–25 км.
Будь-який рух на відкритій місцевості може стати мішенню.
Сітка — не ідеальний бар’єр, але дає шанс. А шанс на фронті інколи вирішує життя.
Сотні тонн старих сіток для допомоги українцям також пожертвували рибалки зі Швеції та Данії. За словами колишнього очільника французького комітету з рибальства у Бретані Жан-Жака Тангі, місцеві рибалки більш ніж раді допомогти у військових зусиллях України. “Вони пишаються тим, що їхнє старе приладдя може врятувати життя”, – сказав Associated Press Тангі.
Фото – Sonia Bonet/Alamy
У Kernic Solidarités закінчилися кошти для доправлення більшої кількості сіток до України цього року. Однак в організації кажуть, що домовляються про те, щоб українці забирали їх самостійно вантажівками.
Чи вийде з дикого собаки дінго домашній улюбленець? Один з австралійських штатів розглядає можливість перекласифікувати цих знакових символів дикої природи Зеленого континенту як хатніх тварин. Але чому експерти попереджають про серйозні наслідки такого рішення?
У штаті Квінсленд (Австралія) розглядають можливість перекласифікувати дінго у категорію домашніх собак (Canis familiaris). Наразі за законом дінго визнані інвазивним видом, що прирівнює їх до лисиць і кролів. Тож тримати, годувати, продавати або перевозити дінго заборонено.
Однак влада штату хоче переглянути біобезпекові правила — зміни можуть набути чинності у 2026 році. А поки точаться суперечки.
Науковці, екологи та представники корінних народів застерігають: дінго — не домашні собаки. “Дінго — це окремий вид з власною генетичною та поведінковою природою. Вони відіграють незамінну роль верхівкового хижака”, — пояснює природоохоронниця Алікс Лівінгстон з організації Defend the Wild.
Собаки дінго вважаються високорозвиненими мисливцями з потужним інстинктом здобичі. Вони легко тікають, здатні долати паркани й працювати у зграї — що становить ризик і для людей, і для свійських тварин.
Дослідниця генетики дінго Кайлі Кернс називає ідею штату “суперечливою”: “За законом про охорону природи дінго визнані корінною дикою фауною, але в біобезпекових документах — шкідниками. Це політика, яка сама себе заперечує”.
Австралійські аборигени теж не в захваті. Для частини корінних народів дінго — духовний родич, учитель і частина міфології. “Це не просто тварина. Це частина нашої історії та нашого світогляду”, — каже Соня Таукау, засновниця ініціативи Dingo Culture та представниця народу Джіррбал. Вона вважає, що спроба “зробити дінго домашнім собакою” культурно знецінює унікальність цих тварин.
У штатах, де дінго дозволені (Новий Південний Уельс та Західна Австралія), вже виникли проблеми – перенасичення розплідників, покинуті тварини, дінго, що не адаптувалися до домашніх умов. Найбільший притулок у Сіднеї зараз опікується близько сотнею дінго, 70% з яких народилися у неволі. “Їм потрібні високі огорожі, роки спеціалізованого догляду та стабільне середовище. Це не звичайні домашні собаки”, — кажуть у притулку.
Попри зовнішню схожість із собаками, дінго залишаються дикими тваринами. Їхня поведінка сформована природою, а не людиною, зазначають фахівці.
Сильний інстинкт мисливця. Дінго можуть атакувати котів, свійських птахів та дрібних собак — це не “недисциплінованість”, а вроджена поведінка.
Високий рівень втеч і пошуку волі. Вони легко перестрибують паркани, риють глибокі ходи та вміють знаходити вихід практично з будь-яких загороджень. Для них потрібні спеціальні, посилені вольєри.
Потреба у зграї. Дінго формують сильні соціальні зв’язки і важко переносять самотність. Один дінго в домі часто страждає, а двоє можуть конфліктувати за ієрархію.
Слабка керованість. На відміну від домашніх собак, дінго менше орієнтуються на людину. Вони можуть знати команду — і свідомо не виконати її.
Довічна прив’язаність. Якщо дінго змінює власника, він часто впадає в стрес, тривогу і деструктивну поведінку, тому перше рішення про утримання — остаточне.
Фото – Juergen & Christine Sohns/Nature Pl
Дінго мешкають в Австралії вже понад 3–5 тисяч років. Вважається, що їх предки — давні собаки, яких привезли на континент мореплавці з Південно-Східної Азії. З часом ці тварини відірвалися від людей, повернулися до дикого способу життя і сформували окрему еволюційну лінію. Сьогодні дінго — не просто “дикий собака”, а окремий підвид вовка з унікальною поведінкою, соціальною структурою та роллю у природі як головного наземного хижака Австралії.
Дискусія про майбутнє дінго — це ширше питання: чи можемо ми приручити дику природу, не знищивши її суті? І чи збережемо ми рівновагу між тим, що хоче людина, і тим, чого потребує світ навколо?
Одомашнення дінго — це не просто зміна юридичного статусу. Це питання добробуту тварини, безпеки людей і збереження дикої природи як такої.
Дінго можуть бути красивими, розумними і харизматичними, але це не собаки, що чекають на повідок чи ціпок. Це тварини, створені для свободи.
Як розповідало BitukMedia, австралійські туристи зняли, як дінго пограбував їхній катер, заякорений біля піщаного острова К’Гарі. Тварина тричі залазила на борт, цупила смаколики і поверталася на пляж.
Українські прикордонники висловили подяку Анджеліні Джолі за її гуманітарну підтримку України та постійні заклики до світу допомагати людям, постраждалим від війни. Голівудська зірка днями відвідала Миколаїв і Херсон.
Прикордонники 7-го Карпатського загону передали Джолі жетон ДПСУ та набір національної символіки, зокрема копію Акту проголошення незалежності України. Також начальник Херсонської МВА Ярослав Шанько подарував акторці памʼятний жетон (коін) “Херсон” — почесний знак, який вручають за підтримку та солідарність.
“Зірка продовжує закликати світову спільноту допомагати вимушено переміщеним особам та тим, хто страждає від наслідків війни”, зазначили у ДПСУ.
Анджеліна Джолі від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. Вона відвідувала Львів наприкінці квітня 2022 року, спілкувалася з родинами переселенців та працює з міжнародними гуманітарними організаціями, щоб посилити допомогу постраждалим.
Акторка приїхала до Миколаєва та Херсона разом із фондом Legacy of War. Вона поспілкувалася з медиками, волонтерами та місцевими жителями.
Анджеліна Джолі поспілкувалася з медиками, місцевими родинами та волонтерами, чиє щоденне життя триває під постійною присутністю БпЛА, загрозою обстрілів та мінами.
За словами благодійників, акторка на власні очі побачила сітки, які встановлюють над дорогами загального користування, щоб захиститися від атаки дронів.
Також знаменитість навідалася в укриття, де навчаються місцеві школярі, а лікарі надають медичну допомогу.
“Жителі Миколаєва та Херсона щодня живуть у небезпеці, але відмовляються здаватися. У час, коли уряди по всьому світу відвертаються від захисту цивільних, їхня сила та підтримка одне одного викликають щиру повагу й смирення. Після майже трьох років конфлікту видно виснаження, але так само видно і рішучість. Сім’ї хочуть безпеки, миру та можливості відновити своє життя”, – сказала Анджеліна Джолі.
Експерти зазначають, що візит Джолі – більше, ніж жест підтримки. Її слова та присутність привертають увагу міжнародних медіа і благодійних організацій до регіонів, які найбільше постраждали від війни. Це допомагає залучати гуманітарну допомогу, підтримувати психологічні програми та посилювати адвокацію інтересів України на глобальному рівні.
Як розповідало BitukMedia, американська акторка Анджеліна Джолі зателефонувала та передала записку зі словами підтримки 14-річній Поліні. У лютому дівчинка дістала поранення внаслідок російського ракетного удару по Харківщині. Через травми вона тимчасово не може ходити.
Іноді найцінніші речі лежать у нас просто під ногами. Мешканець передмістя Ліона (Франція) вирішив викопати басейн, а натомість дістав із землі золото на 700 тис. євро. Хто і навіщо сховав скарб у саду?
У містечку Ньовіль-сюр-Сон, поблизу Ліона, місцевий житель під час робіт у саду знайшов п’ять золотих зливків і кілька десятків золотих монет, захованих у пластикових пакетах. Про знахідку повідомив французький телеканал AFP з посиланням на місцеву владу.
Власник будинку, який мешкає там лише близько року, одразу звернувся до міської ради. Фахівці регіонального управління з питань культури перевірили, чи має скарб археологічну цінність, адже в такому разі він автоматично переходить державі.
Однак експерти встановили, що зливки були переплавлені 15–20 років тому на місцевому підприємстві, а монети — придбані абсолютно легально. А отже, скарб не належить державі і не є викраденим.
Француз, який забажав зберегти анонімність, отримав право залишити золото собі.
Колишній власник будинку, на території якого знайшли золото, вже помер і встановити, хто саме закопав золото і з якою метою, не вдалося. Версій кілька — від “сімейні заощадження” до “захист від економічних криз”. Однак відповіді поки що немає.
Це відкриття вже називають “знахідкою на удачу”. Тож чоловік таки радітиме басейну, але тепер із золотим бонусом. І ця історія нагадує: іноді життя робить нам подарунки там, де ми чекаємо лише на клопіт і витрати.
Як розповідало BitukMedia, мешканець Швеції знайшов середньовічний скарб, коли шукав хробаків для риболовлі. Всередині виявились різні підвіски, персні, близько 20 тисяч монет із срібла та перли.
83 роки у шлюбі, 216 років життя на двох і одна відповідь на запитання про секрет стосунків: “Ми кохаємо одне одного”. Американське подружжя Лайл та Елеонор Ґіттенс стало найстарішою одруженою парою в історії, побивши світовий рекорд.
У США зафіксували новий історичний рекорд кохання. Подружжя Лайла і Елеонор Ґіттенс, яким 108 і 107 років відповідно, офіційно визнали найстарішою подружньою парою у світі за сумарним віком — 216 років і 132 дні.
Вони познайомилися ще у 1941 році, коли були студентами університету Клара Атланти. Лайл грав у баскетбольній команді, а Елеонор прийшла на одну з ігор його підтримати. Між ними одразу виник зв’язок — і вже за рік молоді люди одружилися.
Їхнє весілля відбулося 4 червня 1942 року, коли Лайлу надали трьохденну відпустку із військової служби. За кілька місяців він вирушив на фронт Другої світової — служив в Італії у складі 92-ї піхотної дивізії США. На той момент Елеонор вже чекала на їхню першу дитину.
Поки Лайл був на війні, пара підтримувала зв’язок листуванням — хоча більшість його слів цензори замальовували чорним. Після закінчення війни Елеонор і Лайл возз’єдналися в Нью-Йорку і там будували спільне життя, виховуючи трьох дітей.
Обидва працювали на державній службі. Вже у 69 років Елеонор здобула докторський ступінь в галузі урбаністичної освіти, а разом вони ще десятиліттями були активними членами асоціації випускників свого університету.
Згодом, досягнувши поважного віку, пара переїхала до Маямі, аби бути ближче до доньки.
Коли подружжя попросили розкрити секрет такого довгого та щасливого шлюбу, Елеонора відповіла: “Ми кохаємо одне одного”. Лайл погодився зі словами дружини. Серед чинників успіху вони назвали щоденні ритуали – спільні обіди з келихом вина чи пива, взаємну повагу та збереження цікавості до життя.
Як розповідало BitukMedia, попередньо титул найдовше одруженої париналежав Мануелю Анхельмо Діно та його дружині Марії де Соуза Діно з Бразилії. Чоловік пішов з життя минулого місяця.
Малесенька істота з пухнастим білим чубчиком стала великою надією для свого виду. У зоопарку штату Міннесота (США) народився тамарин Едипів — один з найрідкісніших приматів планети. Його популяція у дикій природі стрімко скорочується.
У зоопарку Лейк-Суперіор (штат Міннесота, США) з’явилося на світ дитинча тамарина (Saguinus oedipus). Йдеться про критично зникаючий вид мавп. Про це повідомили у соцмережах закладу.
Малюк народився 30 вересня у сім’ї тамаринів Міри та Діно і став четвертим дитинчам у родині — в нього вже є старші брати й сестри: Еко, Танго та Фокстрот.
За словами доглядачки зоопарку Анни Шоф, команда максимально зменшує втручання, щоб малюк зміцнив зв’язок із батьками та навчився соціальній поведінці у зграї. “Дуже важливо, аби дитинча виховували батьки та старші брати й сестри. Це формує його соціальні навички. Тому ми не втручаємося без потреби”, — сказала вона в коментарі для Fox 21.
Фото – lakesuperiorzoo/ Instagram
Поки що сім’я тамаринів Едипів доступна для відвідувачів тільки щодня з 12:00 до 14:00 у Центрі Збереження приматів — так малюкові забезпечують достатньо відпочинку та часу для годування.
Тамарин Едипів або пінче — вид широконосих приматів родини ігрункові (Callitrichidae). Тамарини (cotton-top tamarins) перебувають на межі вимирання. Через вирубку лісів та відлов для торгівлі домашніми тваринами їхня популяція в дикій природі зменшилася на понад 80% за останні десятиліття.
Кожне нове дитинча у зоопарках світу — це шанс зберегти вид, адже такі програми допомагають відновлювати популяцію та підтримувати генетичне різноманіття.
Едіпові тамарини мешкають винятково у північно-західній Колумбії, в районі біля узбережжя Карибського моря. Природне місце існування – це тропічні дощові і сухі ліси, при цьому тварини віддають перевагу лісам з густим підліском.
Цей тамарин живе високо серед крон дерев. Вони можуть здійснювати стрибки на далекі відстані з одного дерева на інше, при чому хвіст служить йому балансом. Харчуються комахами, фруктами, соком дерев.
Живуть Saguinus oedipus сімейними групами по 3-15 особин. Сім’я складається з домінантної пари та їхніх неповнолітніх дітей. В родині можуть бути і інші молодші особини, які з часом відокремляться від групи. Територія, що контролюється сім’єю, може мати площу 7-10 га. Вид дуже територіальний і ревно захищає свої володіння від чужаків.
Шлюбний період триває з січня по червень. Самиця народжує двійню двічі на рік. За потомством доглядає батько, віддає самиці лише для годування молоком.
Як розповідало BitukMedia, у зоопарку Філадельфії (США) справжня сенсація – від пари західних черепах Санта-Крус, кожній з яких близько 100 років, народилося аж 16 малюків! Це перше потомство самки на прізвисько Моммі, яка мешкає в зоопарку з 1932 року.
Українська
العربية
简体中文
Nederlands
English
Français
Deutsch
Italiano
Português
Русский
Español
