“Це вандалізм. Але людину розпирає так, що їй треба висловитися” – чому український стріт-арт не гірше європейського

Журналіст, музикант та учасник рольового руху із Полтави Дмитро Деркаченко колекціонує фото стріт-арту майже 10 років. Каже, захоплюється викликом, який кидають вуличні художники суспільству. Своєму хобі Дмитро присвятив канал у Telegram та сторінку в Instagram “Паркани UA”. Зараз йому надсилають свої фото люди із усієї України та навіть переселенці із-за кордону.

BitukMedia поспілкувалося із дослідником вуличного мистецтва про сенси, голос українських міст та відображення війни із росією у стріт-арті.

– Як давно ти зацікавився стріт-артом і почав його фотографувати на вулицях України?

– Стріт-артом я зацікавився у 2014 році. Я тоді почав працювати на одному полтавському новинному сайті.

Через те, що багато містом пересувався, багато чого бачив. В очі стали впадати різноманітні зображення на стінах – передусім написи. Вони мені подобалися. Я вирішив, що це буде прикольний матеріал на сайт. В результаті вийшли два матеріали під умовною назвою “Говорять стіни Полтави”. Я продовжив фотографувати, почав цікавитися іншими формами цього мистецтва. Найбільш серйозно це оформилося у 2022-му, коли і з’явився мій канал у Telegram “Паркани UA“.

у 2022-му створив канал у telegram “Паркани UA”. Найбільше часу пішло на вигадування назви

Мені цікаво це вивчати, бо я сам неформал, а стріт-арт – неформальне мистецтво. Загалом розумію, чому люди малюють на стінах. Для когось це своєрідний протест і спосіб його висловлення. В будь-якому разі, це краще, ніж коли б’ють вітрини, машини чи вдаються до насильства щодо людей.

– Давай спочатку розберемося. Що ти вважаєш стріт-артом?

– Перш за все, це написи. Із них, власне, все і почалося.

Є так звані “теги”. Стороннім здається, що це якісь незрозумілі каракулі на стінах і парканах. Але фактично це підписи художника. Вуличні банди колись таким чином помічали свою територію. Зараз це роблять райтери. На жаль, естетична цінність у «тегів» часто невелика, вони справлять враження просто фонового шуму на стінах.

Графіті – це, власне, ті самі теги, але більших розмірів і більш технічно виконані. Вони яскраві та різнобарвні. Графіті може бути не тільки ніком райтера, а  й назвою графіті-команди. Його можливо, але нелегко прочитати сторонньому спостерігачу, тому, хто “не в темі”.

Є ще таке поняття як “інсталяція” – коли приліплюють на стіни фігурки з різних матеріалів, мінімозаїки тощо. Ще інша форма – “стікери” – наліпки з малюнками чи написами на електрощитових, дорожніх знаках, зупинках.

Мурали – це великі панно на стінах. Це легальний стріт-арт. Щоб його зробити, потрібен дозвіл влади чи жителів будинку.

Художники можуть вигадувати свого персонажа, малювати його від руки чи у техніці трафарет. Трафаретні зображення поширені також і для нанесення політичної агітації чи реклами.

Є просто малюнки – не графіті, не теги, не мурали, не написи. Такого також багато на стінах міст. Зазвичай вони простенькі, але і серед такої простоти трапляються дуже сильні, змістовні роботи.

Для себе я ще визначив окремо “неочевидний стріт-арт”. Називаю так скульптури, які народні умільці роблять із шин; чобіт, перетворений на квіткову клумбу; фігурки та оздоблення, якими прикрашають подвір’я і все таке. Це теж своєрідне вуличне мистецтво.

– Певно, стріт-арт – це дуже старе віяння, якщо ти говориш про вуличні банди.

– Історично, написи на стінах існували ще в давньоримські часи. На стінах міста Помпеї знайшли багато графіті. При тому, тематика така ж, як і в нас – політичні лозунги, прокльони (що я порівняв би із нинішними написами про те, хто поц, а хто лох), афоризми тощо. Що цікаво, на стінах Софії Київської теж є написи. Але раніше це було не дуже масово – люд був не дуже грамотний. Тож ця субкультура формувалася в основному після Другої світової, створювали її вуличні банди і маргіналізовані групи. Потім стріт-арт відділився від кримінальної ідеї, ставши окремою субкультурою.

– Які напрямки подобаються у стріт-арті?

– Найбільше подобаються написи. Звісно, я не фотографую графіті типу “Вася поц” або “Петя лох”. Люблю написи, у яких є гра слів або які примушують замислитися. Ти йдеш вулицею і ніби за щось чіпляєшся, щось висмикує тебе із буденності. Це ніби гра – ти додумуєш фразу, намагаєшся зрозуміти, що райтер хотів сказати. Чи просто це вдалий лаконічний афоризм викликає у тебе емоції.

– Якщо концептуально, то стріт-арт – це що?

– Стріт-арт – це відображення суспільства. Тобто у ньому є все те, що є в житті. Можна побачити маячню, матюччя, безглуздість. А можна знайти справжні перлини. І оскільки написи часто анонімні, то люди не стримують себе у висловленні того, що не можуть втримати у собі.

От наприклад, свого часу у США та Британії на стінах писали “Фродо в президенти!”, “Нам потрібен Гендальф!”. Це співпало якраз зі сплеском популярності творів Джона Толкіна. Мені було приємно про це дізнатися, бо я і сам є фанатом його творчості.

Взагалі-то розпис стін – це вандалізм. Але людину розпирає настільки, що вона порушує закон, аби щось висловити. Найбільший виклик – це написати у місці, де твій напис побачать сотні чи й тисячі людей. Це своєрідна громадська позиція. Немає великої сміливості у тому, щоб писати щось на стінах покинутої недобудови, яку відвідують одиниці.

Найбільший виклик – це написати у місці, де твій напис побачать сотні чи й тисячі людей

– Що не подобається у цьому мистецтві?

– Вважаю, що погано, коли псують стіни  історичних будівель. Хоча в Європі теж так малюють, ми  у цьому не самотні. Якщо вже має бути на історичній будівлі мурал, скажімо, то на торцевій стороні, щоб не чіпляти головний фасад.

– Пам’ятаєш перше графіті, яке ти зняв?

– О, так! Це був малюнок інопланетної істоти – типу фіолетового восьминога, але з чотирма кінцівками, з одним оком. Над ним була «хмаринка», як у коміксах, і написано: “Называйте меня Марти”. До речі, зараз цього малюнку не існує. Воно було намальоване на гаражі, повз який я часто проходив, а зараз той гараж знесли.

– Іноді на стінах бачиш роботи, які за формою та змістом варто було б показувати у галереях. Але художники обирають все-таки вулицю. Чому, на твою думку, так відбувається?

– Стріт-арт – це часто справа молодих. Це люди, які прагнуть сформулювати свій стиль, якось себе визначити поза формами “легального”, академічного мистецтва.

На Заході багато хто починав як вуличний художник, а потім ставав поважним митцем

На Заході багато хто починав як вуличний художник, а потім ставав поважним митцем. Вони робили виставки у кращих галереях найбільших міст. Стріт-арт – ніби етап зростання. 

З іншого боку, ти ж на графіті грошей не заробиш. Це скоріше хобі, поклик душі.

– Як виникла ідея створити свій канал?

– Колекція багато років лежала без діла. Потроху поповнювалася. Потім якось подумав, що було б непогано створити телеграм канал, присвячений написам на парканах. Порадився з друзями – вони підтримали ідею. Власне, я ж нічого не втрачаю, окрім власного часу, створюючи канал. Тож  спонтанно якось вийшло. Більше часу пішло на вигадування назви.

– Скільки у тебе фото, які зробив саме ти?

– Коли починав робити канал, було близько 400. Зараз за один візит у Київ я зробив близько 500 знімків. В Одесі – більше 200 знімків. Тож більші тисячі однозначно.

– Тобі підписники надсилають свої світлини?

– Так, і немало. Іноді людям доводиться чекати декілька місяців, перш ніж їх світлини запощу. Присилають не лише з усієї України – є ті, хто в Німеччині, Британії, Грузії, Молдові, Польщі, Ірландії, Болгарії.

– Із райтерами, бомберами спілкуєшся? (Бомбінг є більш екстремальним та агресивним видом графіті, іноді полягає у розписуванні заборонених об’єктів). 

– Небагато. В основному через Instagram –  із Одеси, із Кременчука. Але загалом я не із цієї субкультури. Я вивчаю її скоріше як явище. Із теоретичною інформацією, класифікацією допомогла знайома із Дніпра, Марія Учитель – вона зараз у Німеччині. Вона надала доступ до частини своєї колекції і познайомила з роботами українських вуличних художників. Також дивився документальні фільми про стріт-арт, читав статті. Але б хотілося з деякими поспілкуватися наживо.

В Україні на стінах пишуть багато, але найчастіше воно не варте уваги. Погано, коли цим псують стіни історичних будівель

– Як багато часу, скажімо, на тиждень ти приділяєш фотографуванню графіті?

– У мене це відбувається хвилями. Можу тижнями нічого не фотографувати, а може щось нове ледь не щодня траплятися звичною дорогою на роботу.  Але коли знаєш, де можуть бути написи, ти їх знайдеш навіть у незнайомому районі. Іноді трапляється щось нове уже на добре вивченій території. Задля поповнення колекції планомірно їздив у Кременчук (це була моя перша експедиція за стріт-артом), до Києва та в Одесу. Тоді на пошуки витрачав максимум часу.

– Чим відрізняються міста, у яких ти побував?

– Київ відрізняється дуже високим рівнем графіті і стріт-арт дуже небанальний. Свої роботи лишили іноземці, дуже багато муралів виникли у середині 2010-х, коли проводилися міжнародні стріт-арт фестивалі.

Але Києв, на відміну від Полтави, менш «текстове» місто. У співвідношенні із іншими об’єктами стріт-арту, текстів там небагато. Там в основному малюнки, графіті, мурали.

Одеса дуже одесоцентрична. Малюють на тему моря, одеський гумор перекочував у графіті, багато муралів із пам’ятками Одеси. Написів також відносно мало.

Полтава дуже “текстова”, а ось малюнків та муралів менше. Частину графіті створювали художники з інших міст, переважно Києва.

У Кременчуці, я так розумію, зі стріт-артом місцева влада взялася боротися, тому навіть у спальних районах стихійного стріт-арту не дуже багато. Зате вистачає офіційних патріотичних муралів.

Загалом же в Україні можна знайти стріт-арт на будь-який смак. Він є усюди.

– Про що в Україні пишуть і малюють?

– Малюють міські пейзажі, абстракцію, людей, тварин, в тому числі вигаданих. Пишуть багато, але найчастіше воно не варте уваги, бо то дурниці і матюччя. Пишуть про страждання від кохання, діляться життєвою мудрістю, розмірковують про соціальні проблеми, пишуть політичні лозунги. Пишуть як і про куріння конопель, так і заклики типу “Годі бухати!”.

Звісно, після початку повномасштабної війни стало набагато більше військової, патріотичної тематики.

– Яка цитата на паркані тебе найбільше вразила?

– Моя улюблена цитата на паркані знаходиться в Полтаві, неподалік від Південного вокзалу. Її бачать відвідувачі, які так чи інакше його помічають дорогою в місто. Вона російською мовою: “Многие люди думают, что они думают”.

Вона примушує замислитися, чи так воно насправді є. Ну і крім того вона викликає посмішку.

Взагалі, вважаю, що напис на паркані повинен бути короткий, влучний із зашифрованим парадоксом.

– У 2014-му, коли почалася війна із росією, був великий патріотичний підйом, були мурали, графіті. Потім було затишшя. Із початку повномасштабної війни, певно, почалася нова хвиля. Чи помітив ти різницю між цими двома періодами?

– Патріотичного стріт-арту зараз стало однозначно більше. Тому що масштаби стали більше, адже війна так чи інакше зачепила усіх. Однозначно стало більше якісного стріт-арту.

У 2014-му стріт-арт був спрямований більше на події Майдану і боротьбу всередину країни. Одною із найпоширеніших фраз була «Борітеся – поборете!»

Зараз більшість муралів присвячені загиблим нашим солдатам, Псу Патрону, ЗСУ тощо.

– Тобі особисто більше подобаються аматорські роботи чи щоб видно було “руку майстра”?

– Якщо зроблено талановито, від душі, арт-об’єкт доречний, змістовний, то мені байдуже, хто його намалював.

Мій улюблений малюнок я сфотографував на гаражі у приватному секторі у нетрях Полтави. Там шматок стіни замальований синім, жовтою фарбою в дитячому стилі намальовані дівчинка і сонечко. Дивишся на цю роботу – і на душі стає просто тепло і радісно.

До речі, я не сказав би, що наш стріт-арт гірше європейського. Просто у західного стріат-арту більша тяглість розвитку. Він органічно розвивався із 70-80-х років. З’являлися різні стилі. А в українського на пару десятиліть історія менша. Але рівень розвитку – достойний.

– Якщо так порівнювати, чим український стріт-арт відрізняється від європейського?

– Та насправді нічим. Є художники, які малюють прекрасних персонажів, мурали, там впізнається їх авторський стиль. Зараз можна переймати техніку, дивлячись відео.

Єдине, чого не вистачає нашому стріт-арту – часу на розвиток. Але це швидко надолужують.

Наші художники просто не надто впізнавані у світі. Наприклад, є харківський художник Гамлет. У нього все мінімалістично і в чорно-білих тонах – дуже впізнавано, оригінально.

– Як ти вважаєш, чи варто створювати в українських містах майданчики спеціально під стріт-арт. Чи це все-таки спонтанний вияв творчості, і його в рамки не заженеш?

– Однозначно варто. Якщо це буде у рамках івенту,  люди побачать, що райтери не тільки матюки пишуть на стінах. Та й самі художники зможуть себе проявити. У Кременчуці у Міському саду діти із сусідньої школи створили патріотичні мурали – розписали місцевий паркан. Хай воно наївно і непрофесійно, але на моєму каналі фото цих малюнків отримують багато лайків.

Завдяки стріт-арту місто більш живе. Видно, що тут живуть люди, які мислять

Разом з тим, і з вулиць стріт-арт зникнути не може. Завдяки йому місто хоч і не дуже охайне, але більш живе. Це свідчить, що тут живуть люди, які мислять і хочуть щось висловити.

– Що хотілось би бачити в Україні?

– Більше якісного мистецтва на стінах і менше недолугого “шуму”. Щоб мурали вписувалися в простір, а графіті були талановито зроблені. Хочеться бачити менше матюччя і більше змістовних написів на стінах.

– Хотів би сам долучитися до стріт-арту?

– Я малюю, як курка лапою. Хіба що якусь абстракцію зможу намалювати чи геометричний орнамент.  Втім, маю список фраз, що їх би я написав, якби цим зайнявся. Але то не серйозно. Я все ж дослідник.

Поки що зробив тільки один напис. Коли у Полтаві одного дня випав свіжий сніг, я на парапеті написав пальцем «немає фарби». Зараз цього напису, звісно, не існує.