Путін – новий Гітлер. І він готовий продовжити з того місця, де зупинився попередній

Хто не слухав-не читав по-англійськи – ось український переклад мого звернення до Європарламенту 8.03.22 (моїм завданням там було – висадити парочку “вікон Овертона”, показавши зах. політикам, як МОЖНА публічно говорити про цю війну, – тепер, через 10 днів, можу скромно сказати, що дещо таки вдалося, але роботи попереду ще до трясці…

Мій виступ на пленарній сесії Європейського парламенту 8 березня 2022 року, на тринадцятий день війни в Європі.

Шановна пані Президент, шановні парламентарі, дорогі друзі!

Я надзвичайно вдячна за це запрошення та за цю унікальну можливість – виступити тут у День боротьби за права жінок у, напевно, найтемніший час для Європи від 1939 року. Більшу частину своєї літературної кар’єри я говорила за жінок і від імені жінок. У своїх творах я прагнула дати голос жінкам, які зазнали насильства, жінкам, живим і мертвим, чиї почуття, ідеї чи здобутки були зневажені, знецінені або й просто забуті. Я виступала за право жінок бути вільними від дискримінації та ґендерної нерівності, за право жити відповідно до власних бажань і вподобань. Однак це вперше, коли мені доводиться обстоювати право жінок на саме життя.

Українці – сильна нація. Для багатьох на Заході це, схоже, стало несподіваним відкриттям. Але якби це було не так, ми б не пережили сталінського геноциду – страшного штучного голоду 1933 року, що характерно, досі не визнаного за геноцид більшістю представлених тут країн. А ще ми нація сильних жінок. Разом із рештою світу я нині захоплено стежу, зі сльозами на очах, за моїми співвітчизницями, які нині б’ються поруч із нашими чоловіками. Вони воюють в лавах армії та територіальної оборони. Вони організовують постачання до обложених міст, деякі з котрих, як-от Маріуполь, зараз опинилися на межі гуманітарної катастрофи. Вони народжують у бомбосховищах під наглядом лікарів онлайн. Українські лікарі тим часом створили у Facebook сторінки, де консультують жінок після 37-го тижня вагітності, як безпечно народжувати в бомбосховищах, – образ, що бачиться мені майже біблійним: тисячі Марій, які ховаються з немовлятами від царя Ірода по підвалах, станціях метро та інших стаєнках.

Авжеж, ми сильні, і ми дякуємо вам за підтримку й захоплення. Проблема, одначе, в тому, що путінських бомб не спинити самою лиш силою нашого духу. А народжені в бомбосховищах малята вмирають від сепсису, викликаного курявою, що сиплеться на них під час обстрілів. Стаєнка Діви Марії була куди гігієнічнішою.

Від 24 лютого, коли Росія розпочала своє вторгнення, первісно задумане як бліцкриґ, але спинене лютою рішучістю наших військових і мобілізованих цивільних, вкотре потвердилось одне з незмінних правил історії: у будь-якій “гарячій” війні жінки є мішенню найбільшої вразливості, вже хоча б тому, що на їх долю припадає піклуватися про безпорадних – про дітей і старих. І саме цим живим щитом зараз користується Владімір Путін, щоб зламати героїчний опір України. Не змігши взяти Києва, Путін почав обстрілювати житлові квартали, в тому числі школи, дитсадки та лікарні.

Дозволю собі наголосити: кожна мить вагання західних політиків і відповідальних осіб у НАТО щодо того, чи надавати Україні протиповітряну зброю, не кажучи вже про закрите небо, кожна ваша перерва на каву в ході обговорень, як втрутитися так, щоб не провокувати Путіна, оплачена чиїмось життям. Найімовірніше, цивільним – жіночим або дитячим.

Зрештою, Путін сказав про це цілком прямо ще 17 квітня 2014 року – в першому акті нинішньої трагедії, названому ним спецоперацією “Русская весна”, – та попередня його “спецоперація” обмежилась була анексією Криму та створенням на Донбасі двох військових зон під контролем РФ, але початково мала на меті досягти значно більшого. Тоді, вісім років тому, він відкрито заявив, що російські війська на Донбасі стоятимуть проти української армії за спинами українських жінок і дітей. Цитую дослівно: “не перед ними, а ззаду”, – тобто дражнячи українську армію “живим щитом”, типова терористична тактика.

Він був тоді настільки повен зверхності, настільки впевнений, що його ніхто не посміє зупинити, що навіть не пробував збрехати – такою великою була його зневага до своєї аудиторії. Чи ж не дивно, пані й панове, що ніхто – поза Україною, хіба що, – не сприйняв був тоді його слів усерйоз?

У травні 2014 року, коли російські солдати на Донбасі вже розтинали людям животи та стріляли в підлітків за жовто-блакитний прапор, я виступала в Берліні на Європейському форумі письменників. І коли у своїй промові я порівняла Путіна з Гітлером і Сталіним, модератор був настільки шокований, що мені вимкнули мікрофон, а в публікації це порівняння вилучили. Минуло вісім років. Скільки ж людських життів можна було б урятувати, якби ЄС і США вісім років тому усвідомили факт, що новий Гітлер готовий продовжити з того місця, де зупинився попередній. Якби нинішній пакет санкцій був застосований до Росії ще тоді, одразу після анексії Криму, якби зло назвали злом і опирались йому, замість заплющувати очі й поступатися, – ми не були б там, де ми зараз.

Я знаю, що мої “якби” звучать як плачі покоління письменників та інтелектуалів, що пережило Другу світову, після того, як війна закінчилась. Але для мене це також ознака того, що ми – і під “ми” я маю на увазі всю західну цивілізацію, до якої належить і Україна з її тисячолітньою історією – що ми небагато навчилися з історії.

Путін свідомо наслідує Гітлера. Він навіть використовує його пряму мову, говорячи про “остаточне вирішення українського питання” і злегка видозмінюючи цитати з Гітлерової промови в Рейхстазі 1 вересня 1939 року: “Я не буду воювати проти жінок і дітей. Я наказав своїм Повітряним силам обмежитися нападами на військові об’єкти”. Це слова з 1939 року, не з 2022-го.

Так, пані й панове, це оголошення війни. Владімір Путін зробив його своєю лукавою, вивихнутою каґебістською мовою. Але я тут на те, щоби сказати вам, як письменниця, добре знайома з тим, яку силу має мова і як легко нею зловжити, що це вже – світова війна, а не “конфлікт в Україні”, як то досі пишуть у багатьох західних медіа. І коли Путін анонсує свої амбіції, його краще сприймати всерйоз. Він уже зажадав повернення колишнього радянського блоку – саме таке значення має його вимога до НАТО відступити з Центральної Європи. І він не зупиниться – якщо його не зупинить міжнародний фронт усіх тих народів, які все ще вірять, що свобода й людська солідарність мають вищу вартість, ніж газ і нафта.

Пані та панове, ви всі бачили відео, на яких українські мирні жителі, чоловіки й жінки, голіруч, з криком і лайкою зупиняють російські танки. Саме тут секрет нашого героїзму: ми не боїмося Росії. З-поміж усіх націй Європи ми єдині знаємо: те, що Путін десятиліттями був продавав Заходу за добру монету (включно з ядерним шантажем), є не що інше, як купа брехні, оман і блефу.

Ми знаємо це, бо в минулих трьох століттях російської імперської величі є й наша заслуга – і аж ніяк не другорядна. Тому з-поміж усіх народів саме Україна опинилася на передньому краї цієї війни: без нас не буде російської імперії. Не буде імперії зла – це, пані й панове, був, зрештою, добрий термін.

Спочатку була Австрія, потім Чехословаччина, потім Польща, потім Європа. Спочатку була Грузія, потім Білорусь, потім Україна, потім Європа.

Поки я це писала, моя племінниця з двома дітьми, одне восьмирічне, одне восьмимісячне, просувалися з Києва на Західну Україну зі швидкістю 200 кілометрів за 10 годин. Жінки України масово втікають від російських бомб, що рівняють їхні оселі з землею, тоді як українські чоловіки залишаються воювати, скільки треба буде, щоби звільнити Європу від примари нового тоталітаризму.

Вони знають, що роблять, – і чоловіки, й жінки. Прошу вас, не бійтеся захистити над ними небо.

Джерело