Армія є місцем, де кується ідентичність. Культурна складова відрізняється від копання окопів

6 грудня відзначили День Збройних Сил України. Традиції українського війська і ведення війни тягнуться із часів Київської Русі. Зараз ми швидко наближаємося до новітньої армії.

Ми самі обираємо те, що відповідає нашій природі

Я досліджую культурні і мистецькі аспекти українського війська із часів Середньовіччя до ХХ ст. Ми часто говоримо про тяглість традицій. Найголовнішою рисою нашого війська крізь покоління – це намагання вчитися, ставати кращими. Наприклад, король Данило модернізовував армію, озброював її арбалетами, вдосконалював метальні машини. У нас уже тоді не було консерватизму.

Крім того, рішення у нашому війську традиційно не приймається одноосібно. Ми можемо згадати навіть битву на річці Калка 1223. Розвідники доповідали, що “безбожні мовитяни” (так вони називали тоді монголо-татар) озброєні гірше половців, а воєвода Держикрай та інші заперечували і попереждали, що це дуже добре вояки. Тобто, у нас уже тоді було критичне мислення і не було шапкозакидання. Така дискусія є ознакою відкритого суспільства – навіть попри те, що у Середньовіччі було дуже ієрархічне суспільство.

Ще один момент – військо у середньовіччі називалося дружиною. Князь був об’єднаний дружбою зі своїми вояками. Це означало дотримання певних зобов’язань честі і лицарського кодексу. Дружина могла впливати на рішення князя.  Князь до князя звертався “брате”.  Це перетворилося згодом у таке поняття як брати по зброї, побратими.

В українському літописі перераховують усіх загиблих воїнів поіменно, як у “ІллІаді”

Уже за Київської Русі для нас була важлива людина та її особистість. Коли літопис згадує бій на Ворсклі у 1399 році, то автори перераховують усі імена полеглих воїнів – так же само, як у Гомерівській “Ілліаді”.

Цим наше суспільство відрізняється від суспільства, де були царь-батюшка і опричники, які поводилися, як окупанти, на власній землі.

У козаків були свої ССо і свої волонтери

Ще одна риса виражається у цитаті Іван Котляревського: “Де общеє добро в упадку, забуть отца, забудь і матку”.  Готовність взагалі усіх стати в одну лаву, самоорганізація суспільства – це ще одна із ознак нашого війська. У запорожців були козаки чуприндири. Вони були готові на різноманітні спеціальні операції, як ми сказали б зараз. Виборні козаки воювали. Козаки-підпомічники займалися у війську тим, що зараз ми називаємо волонтерством. Ми вільне суспільство, де кожен сам собі обирає те, що відповідає природі і характеру людини.

Московська армія потужна, але не вони не знають поняття честі

Московська армія не однорідна. Частина із них досить вміла, досить вмотивована – грошима чи ще й ідеологічно. Бо суспільство московське глибоко хворе на імперіалізм, у чому воно ніколи не каялося. Представники малих народів з точки зору московського уявлення – “унтерменші”. І вони хочуть дотягнутися до “уберменшів”. Тувинці чи дагестанці хочуть дотягнутися і показати, що вони теж “русскіє”. Є в російській армії і чмобіки, і алкоголіки, і зеки. І, звісно, ми їх висміюємо. Елемент приниження ворога – таким чином людина надає собі духу.

Чи варто поважати російську армію? Поважати у Першій світовій міг французький воїн німецького воїна під час Верденської м’ясорубки – бо вони були в однакових умовах. Але я не знаю, як можна поважати росіян.  

у нас армія вільних, вмотивованих і творчих людей

Грицько Чупринка загинув від московської кулі у Лук’янівській в’язниці, його розстріляли як члена українського повстанкому УНР. Він написав: “Друже  мій вороже! Стати до бою всіх нас примушують поклики чести. Будем же чесно й відверто з тобою прапори нести…”. Але чи більшовики цінили честь? Ні. Чи сучасне московське військо поводить себе так само, як наші лицарі? Ні. Нещодавно на Луганщині через повішання стратили трьох українських патріотів. Це просто дикунство.

Звісно, росія – сильний супротивник. Ми долаємо не чмобіків, п’яниць, бомжів і алкоголіків. Ми долаємо сильну навчену армію. Але страшно, що цей ворог не по-людськи ставиться як до наших людей, так і до своїх.

Я зараз військовослужбовець і часто граю на похоронах. Але наші втрати не знеособлені. Ми знаємо імена наших героїв. Це не просто табличка із номером. У нас армія вільних, вмотивованих і творчих людей.

Про пісні новітньої війни

Армія – це зріз суспільства із усіма його перевагами і недоліками. Я даю концерти мотиваційні, реабілітаційні. І бачу, що часто навіть інтелігенція, яка служить в армії, багато чого не знає і не була посвячена у певні історичні події.

Зараз є прагнення до творення нової української культури, нової української музичної різножанрової культури від симфонічної музики, як-то Вікторія Польова чи Іван Небесний, до репу як-то Kalush. 

Але почасти творці мають різні вихідні дані щодо пізнання питомої української спадщини. Патетичні, іронічні і навіть соромітські тексти – усе повинно мати певний рівень, до якого ми, на жаль, часто не дотягуємо. Як високе, так і низьке має бути доречним і зробленим зі смаком.  

як високе, так і низьке повинно мати певний рівень

Міністерству оборони і нашим культурним інституціям потрібно було б приділити особливу увагу цій проблемі. Наші інституції повинні бути не яловими, а плідними. Щоб твори, які з’являються, співала армія.

Крім того, робота із особовим складом повинна вестися системно. Бо армія – це місце, де кується ідентичність. І вона повинна спиратися на певні культурні надбання. На моїх концертах я часто кажу  – співаємо разом. І це не обов’язково патріотичні пісні. Це може бути “Білий сніг на зеленому листі”  Михайла Ткача і Олександра Білаш чи “Я піду в далекі гори” Володимира Івасюка.

Вояк повинен усвідомлювати, що він захисник української культури

Вояк повинен усвідомлювати себе, що він не просто захисник своєї дружини, матері й дитини, своєї землі і справи. А що він на захисті своєї культури, нашого спільного спадку, нашої спільної скарбниці.  Мені здається, що спільне співання пісень – не лише сучасних, а тих, які співали захисники України 200, 300, 500 років тому, – це об’єднуючий і формуючий чинник. До цього мають правильно підійти військові психологи, адже це не просто наказ “копати звідси і до обіду”.

Як нам це створювати і популяризувати? Січові Стрільці ще у 1914 році, будучи у складі австро-угорської армії, створили пресову квартиру. Туди увійшла краща молодь – поети, художники, музиканти. Майже усі вони були у ковнірах – носили відзначки на комірі, як тоді було прийнято заміть погонів, тобто мали військовий досвід. Вони співпрацювали із Союзом визволення України, який знаходився у Відні. І ці митці створили прекрасний пласт пісень Першої світової. Першість серед них належала тріо авторів – Роману Купчинському, Михайлу Гайворонському і  Левку Лепкому (загалу більш відомий його брат Богдан).

Зараз багато творчих одиниць пішло служити у військо. Дмитро Лінартович пише бардівські тексти. Він розуміє, що якщо ти не будеш у гущі, то твої пісні будуть яловими, будуть брехнею. Серед багатьох – Василь Лютий, Сергій Василюк, Тарас Тополя. Це допомагає мотивувати бійців і суспільство.

Зараз ми семимильними кроками йдемо до нової армії. Вона  боєздатна, мотивована, освічена. Те, що наш молодший офіцерський склад бере на себе відповідальність, і це рятує життя військовим.