«Зійшовся весь кольоровий символізм»: як храм у Маріуполі розписують Петриківським розписом

771
фото надане Ольгою Черьомушкіною

Щоранку Ольга вдягає спорядження – пояс, карабіни і т.п, вага яких стає особливо відчутною наприкінці робочого дня. Бере фарби, відерце води – і  підіймається на риштування.

«Перші дні не звертала увагу вагу – була ейфорія, а зараз беру і відчуваю, яке воно тяжке», – каже художниця.

На горі вона робить розмітку і так помалу оздоблює Петриківським розписом храм Петра Могили і Богородиці у Маріуполі.

BitukMedia вже писало про те, що з червня в Маріуполі створюють єдину в Україні, а то й у світі, церкву з народним малюнком. 

Ольга боїться висоти, але чекала на втілення свого задуму три роки, тому, вирішила справитися зі своїм страхом. І завдяки їй в українському місті біля моря народжується місце, яке стане не лише духовним, але й культурним осередком.

«Головне пристібатися, бо трохи лячно, я боюся висоти. Знаю як працювати, як малювати на стінах, щодо роботи була впевнена, нервувала тільки щодо 27 метрів висоти храму. Навіть в Youtube залізла і дивилася як побороти страх висоти. Але з тих роликів зрозуміла, що страх висоти не можна побороти. Просто, можна піддаватися, а можна повернути на свою користь: чим більше боїшся, тим серйозніше ставитимешся до того, чи пристебнулася, куди поставила ногу, не підстрибнеш і не повернешся різко», – розповідає Ольга.

фото надане Ольгою Черьомушкіною

Про перемогу над страхами, рекорд України та Книгу рекордів Гіннеса і про унікальні цибулинки Ольга розповіла спеціально для BitukMedia.

«Паркан, який я розмальовувала в Урзуфі, потрапив до Книги рекордів України»

Народилася Ольга Черьомушкіна в Дніпрі, а коли вийшла заміж за чоловіка з Маріуполя, переїхала у місто біля моря, де прожила чотири роки.

Петриківський розпис захоплював художницю з дитинства. Говорить, що одного разу побачила і почала займатися. Зараз Ольга малює і викладає уроки з «петриківки» для дітей і дорослих. А її роботи вже були в Книзі рекордів України.

У 2014 році паркан в Урзуфі саме Ольга прикрасила найдовшим Петриківським розписом – довжиною 133 метри і шириною 140 см. До цього були й інші, відомі на всю країну об’єкти.

фото надане Ольгою Черьомушкіною

«В Маріуполі був проект, який називався «Моя стихія», ми розписували великі бетонні тетраподи. Це було у 2013 році, влітку. Тетраподів було близько 200 штук, і з них я розписала штук шість. Їх розставили по місту, один з них стоїть в Києві. Київський вже трохи облущився, так кортить його підправити…», – зізнається художниця.

фото надане Ольгою Черьомушкіною

«На початку 2014 року ми малювали ці тетраподи на блокпостах в Маріуполі. Тоді це все не сприймалося так серйозно. Не знаю, як в голові моєї напарниці, але в мене тоді і страху не було, що це блокпости з Донецьком. А потім нас запросили в пансіонат «Світлана» у Мелекіно і там ми розмалювали величезний бетонний паркан», – пригадує Ольга.

Коли війна почала набирати обертів, Ольга Черьомушкіна зайнялася волонтерством, готувала військовим їсти. Її чоловік пішов добровольцем у тоді ще батальйон «Азов», в артилерію.

Після 24 січня 2015 року, коли проросійські терористи з артилерії обстріляли мікрорайон «Східний» у Маріуполі, Ольга переїхала спочатку до Києва, а потім до Львова.

Три роки тому, коли почався проект церкви, Ольгу запросили долучитися як художницю. Тоді вона загорілася цією ідеєю, поїхала до Маріуполя, розробила проект малюнку. Але те літо минуло безрезультатно. Церкву Петра Могили і Богородиці будують вже понад 20 років та того літа – щось не складалося, не виходило добудувати. Жінці потрібно було повертатися до Львова, а проект так і застиг.

фото надане Ольгою Черьомушкіною

«Шляху назад не було, я все одно розмалювала б цю церкву»

Цієї весни художниця планувала досягти ще одного рекорду – надумала провести майстер-клас на 200 людей з Петриківського розпису. Але за три дні до спланованої дати оголосили карантин.

І, як знак, Ольга знайшла фотографію проекту маріупольського храму.

«Мені стало сумно, я її виставила в себе на сторінці з написом, мовляв «класний був проект, на жаль, залишився тільки в мене на комп’ютері». А місцевий волонтер Кирило Долімбаєв, який в цій церкві допомагає годувати паломників, побачив мій пост. Кирило в мене запитав, що потрібно, щоб завершити проект і пообіцяв спробувати зібрати необхідну суму. Близько 3 тисяч доларів треба було. Коли щось дуже хочеться, а воно відмінилося, а потім з’явилася можливість зробити цей омріяний проект – це дуже круті відчуття», – розповідає Ольга.

фото надане Ольгою Черьомушкіною

Під час карантину при цій церкві Кирило Долімбаєв почав допомагати годувати людей, яким потрібна допомога і підтримка. Їх називають у храмі паломниками. Навіть зараз, попри карантинні обмеження, в церкві є людина, яка готує їсти. Якщо є тушонка – то каша з тушонкою, якщо є курка –  буде каша з куркою, або просто на засмажці. Ціль не в тому, щоб нагодувати людину найсмачніше, а в тому, щоб дати можливість прожити цей день.

Кирило говорив: «Ми почали збирати кошти. Скільки тобі потрібно грошей, щоб виїхати до нас і почати роботу?»

А Ольга відповіла: «Навіть якщо ти збереш втричі меншу суму, я все одно приїхала б це робити. Шляху назад для мене немає, я просто не зможу сказати “ні”».

З 15 червня почалася робота. Спочатку хотіли малювати тільки центральну частину церкви, почали роботу і зрозуміли, що другий бік, який втричі більший, аж проситься. Тепер художниця гадає, що малюватиме і інший бік. Каже: «Тут вже справа принципова».

фото надане Ольгою Черьомушкіною

«У цієї церкви досі тривають будівельні роботи. Так, там є зала, де люди моляться, але робиться усе понад 20 років. Раніше церква була КП, зараз ПЦУ, вона скромна і без помпезності. Зараз лише одна людина шпаклює купол, а розпис стін загалом доволі складна робота зі своїми нюансами і специфікою», – каже Ольга.

«”Петриківка” має свою унікальну техніку розпису»

Кольори для розпису храму обиралися не випадкові. Ольга розповідає, що Петриківський розпис класично виконується у теплих кольорах, проте, на церкві вимальовуються блакитні квіти. Дехто навіть закидав художниці, мовляв, це не «петриківка», а «гжель», – російський орнамент, який виконується в холодних кольорах. Та «петриківка» має свою особливу техніку розпису і тільки у ньому є такі квіти, які називають «цибулинки.

«Людина, яка розуміється, не переплутає, навіть якщо “петриківку” зробити синьою, а “гжель” – червоним. А я малюю цибулинку, щоб ніхто не плутав. До того ж, сьогодні стільки всього змінюється, для чого зациклювати “петриківку” тільки на теплих кольорах», – говорить Ольга.

фото надане Ольгою Черьомушкіною

Батюшка розповідав, що кольори церкви Петра Могили – теплі, а кольори Богородиці – блакитні. Спочатку, за словами художниці, був задум поєднати теплі і холодні кольори, потім була ідея зробити нижню частину теплою і до верху з переходом у холодну…

«Але це не папір і вживу все могло виглядати зовсім інакше. Ми  вирішили не ризикувати, тим більше, це церква. Зупинилися на кольорах Богородиці. До того ж, Маріуполь – морське місто, – тут все за кольорами співпало. Ну і наш прапор жовто-блакитний – в мене сині квіти з жовтими серединками. Все склалося одне до одного і вийшов такий символізм».

фото надане Ольгою Черьомушкіною

«Наша церква буде єдиною з таким масштабним розписом в Україні»

«Коли розійшлася новина про мою роботу, люди почали надсилати фотографії церков з різних міст, які розписані “петриківкою” іншими майстрами, але наша церква буде єдиною з таким масштабним розписом в Україні. Та і в світі, думаю, навряд чи хтось робив щось більше. Ми можемо подаватися на рекорд України і на Гіннеса. Але це все залежить від грошей, адже рекорд України коштує близько 10 тисяч, а рекорд Гіннеса – близько 15 тисяч євро», – розповідає Ольга.

А головною метою проекту художниця називає привернення уваги і місцевого керівництва, і тих, хто може допомогти добудувати храм.

фото надане Ольгою Черьомушкіною

Черьомушкіна говорить, що місцеві жителі дивляться із цікавістю на її роботу.

«Я сяду перепочити, водички попити, а люди з тролейбусів дивляться. І виходить – я на них, вони на мене. Приходять просто люди і запитують, де тут малюють. Вони розпитують, часом залишають гроші на пожертви».

Загалом, Ольга не слідкує за тим, хто залишає гроші на проект, цим завідує Кирило, який записує прізвища меценатів. У майбутньому хочуть віддячити людям, які підтримали цей проект. Але, за словами художниці, під час карантину вона спробувала себе у ролі онлайн викладачки. Тепер її учениці зі всього світу намагаються долучитися до проекту розпису храму, надсилаючи кошти.

«Уроки Петриківського розпису онлайн для мене були чимось новим. Мені було незвично, що не потрібно тримати руку, направляти пензлик. В мене є учениці українки з Норвегії, Австралії, США, Португалії. Ніколи навіть не розглядала варіант навчання онлайн, а дівчата скидають роботи і я просто в захваті, аж до сліз. Також вони поширювали інформацію про нашу церкву у своїх групах і з їхніх країн також жертвували гроші», – розповідає Ольга.

Щодо кінцевого результату, художниця говорить, що не уявляє, не прогнозує і не загадує. Каже, що взагалі, це літо планувала провести у Львові, а тепер  має надію, що до кінця літа завершить дві сторони церкви.

«Зараз залишається найвища точка – дзвіниця, але з кожним разом впевненіше відчуваю себе, рухи впевненіші. Коліна трохи тремтять, але головне, щоб руки не тремтіли», – жартує Ольга.

фото надане Ольгою Черьомушкіною

«Є в Маріуполі мечеть, вона гарна з усіх боків і молодята їздять до неї фотографуватися, як колись до Ленінів їздили, – розповідає художниця про свою мрію щодо виконаної роботи. – Я розумію, що не всі люди віруючі або мають різне віросповідання, та мені хочеться, щоб наша церква стала і культурним осередком.  Коли вона добудується, там можна буле робити недільні школи для дітей, гуртки… Ніхто ж не змушує людей вірити, головне – культурно розвиватися. Може 10 дітей не зацікавляться, подумають: «квіточки, та й квіточки», а 11 зацікавиться і почне займатися. Як я в дитинстві – побачила книжки з Петриківським розписом, він захопив мою уяву, мені дуже сподобалося, зачепило, і я почала займатися. І може хтось з дітей зацікавиться, і це буде жити: і розпис, і українська церква, і українські традиції».

Ольга вважає, що головне в її роботі, те, що вона отримує від неї значно більше, ніж віддає. Хоча і вкладає у весь цей орнамент своє життя, всі сили і емоції, весь свій позитив.