«У вислові “людина з інвалідністю” головне – людина»: Дмитро Щебетюк про мотивацію та доступність українських міст

251
фото: Дмитро Щебетюк

«З журналістами часом важко, бо вони дуже люблять використовувати купу синонімів, говорячи про людину з інвалідністю. Вважалося, що нормальні статті, наприклад, про людину на візку, яка ходить на роботу, багато подорожує і веде активний спосіб життя ніхто не читає, тому журналісти завжди «прикрашали» свої матеріали стражданнями і розповідали, як таким людям тяжко, але вони герої». 

Саме ЗМІ раніше завжди підкріплювали стереотипи – жалість або героїзацію. Український громадський діяч, засновник організації «Доступно.UA», автор проєкту Рейтингу доступності міст України «Тостер», спортсмен, блогер Дмитро Щебетюк вже кілька років розвінчує міфи і спростовує стереотипи про людей з інвалідністю.

Дмитро зізнається, що після травми певний час теж себе пересилював, щоб повернутися до досягнення мрій, а потім зрозумів, що усе залежить лише від нього самого. Про те, як не замикатися в собі і не зациклюватися на своїх травмах, чи достатньо коректності в українського суспільства у сприйнятті людей з інвалідністю та про найдоступніші українські міста Щебетюк розповів в інтерв’ю для BitukMedia.

Дмитро Щебетюк. Громадський діяч, блогер, майстер спорту з плавання. Багаторазовий призер чемпіонатів і кубків України з плавання. У 2016 році увійшов до резерву паралімпійської збірної зі стрільби з лука. У 2018 році здійснив крос-континентальний заплив через Босфор з Азії до Європи, довжиною 6 км. Три роки поспіль входить до топ-100 найвпливовіших українців за рейтингом журналу Фокус

Дмитре, судячи з твоїх інтерв’ю, ти досить легко почав добиватися свого і боротися із стереотипами в суспільстві. А як все відбувається насправді?

Насправді це не дуже і легко. Але все, що я роблю, випливає з мого життя. Я сам особисто руйную стереотипи: багато подорожую Україною автостопом, сам їздив до Білорусі, в Європу. Ось зараз повернувся з Карпат (розмова записувалася наприкінці серпня), куди їздив сам з наметом. Окрім того, ми з командою знімаємо різні відеоблоги, якими розвінчуємо усілякі міфи і ламаємо стереотипи, або даємо відповіді на хвилюючі питання пересічних громадян.

фото: Дмитро Щебетюк

Найкраща наша аудиторія – це відкриті люди, які цікавляться питаннями інвалідності, але, можливо, соромляться запитувати і не мають від кого дізнатися. Наша команда є тим джерелом, яке робить суспільство відкритим до людей з інвалідністю. Хоча досі є люди, які ніколи не стикалися з цим питанням і не надто хочуть заглиблюватися у нього. Та ми говоримо про це і створюємо критичну масу людей, які привертають увагу до питань людей з інвалідністю.

Раніше були і жахливі термінології, але зараз все змінюється на краще.

Зараз правильно говорити «людина з інвалідністю», але чи варто взагалі виокремлювати таких людей різною термінологією?

Неправильно говорити «інвалід», а «людина з інвалідністю» – це якраз правильна термінологія. Так затверджено і в Конвенції ООН. Тут звучить ЛЮДИНА.

Щодо «з особливими потребами» такі ж потреби має кожен. Для когось важливо спати до 11 години ранку, щоб бути продуктивним – це особлива потреба.

«З обмеженими можливостями» – теж індивідуально. Хтось може відтиснутися від підлоги 100 разів, а хтось не може. Один відносно іншого має обмежені можливості.

«Неповносправні» – в Польщі досі є такий термін, але він некоректний. Вчитися людина може, гуляти може, працювати може – то як вона неповносправна?

фото: Дмитро Щебетюк

Людина з інвалідністю – найкоректніша форма, яку за потребою можна вживати. Але, в цілому, у всіх є імена, професії, захоплення.

Наскільки наше суспільство піддається змінам у тій самій термінології? Чи змінюються у людей реакції і ставлення до людей з інвалідністю?

Люди більше почали сприймати доступність, як право, яке їм зобов’язані створити чиновники за їхні ж податки. Але є навіть люди з інвалідністю, які самі замикаються: «я – інвалід, і все». Це якраз щодо стереотипів – людина вдягає кліше на себе і відчуває свою неспроможність. Як на мене, більшість людей, які люблять давити на жалість, називають себе інвалідами.

Щодо суспільства, то з тими, хто слухає – з ними найпростіше. Наприклад, наші відеоблоги в «Школі доступності», або на «Телебаченні Торонто» дивляться діти, з ними найпростіше. Ролики виходять вірусними і це найкраща комунікація з суспільством. Діти потім і вчителів виправляють, цікавляться і запам’ятовують. Малечу головне не вчити поганому. Насправді, вони ніколи не звертають уваги на особливості людини. Діти не дають забарвленого відтінку, а оцінюють людину за її ставленням до себе. «Він зі мною жартує, мені з ним цікаво, він прикольний». Головне, аби ти вмів гратися. Ми навіть якось зняли про це відео.

 

Якщо в дитини виникає запитання, наприклад: «Де твоя нога?», то дорослі частіше ніяковіють: «Ой, не питай такого! Ти що, він бідний-нещасний, а ти таке запитуєш!». Ось, якраз після цього виникають стереотипи і відокремлення від людей з інвалідністю.

Кілька разів колись були такі випадки, коли потрібно було розв’язати якесь проблемне питання з незнайомою людиною, я щось запитував, а відповідали не мені, а тому з ким я прийшов. Так неначе мене і немає, бояться глянути і заговорити. Така поведінка страшно дратує. Тому немає якихось секретів коректності чи толерантності. Це лише виховання та зашореність.

фото: Дмитро Щебетюк

Але є такі вперті люди, які чують в «людина з інвалідністю» лише слово інвалід. Звичка в головах людей впливає на те, що вони бачать дуже вузько. З журналістами часом важко, бо вони дуже люблять використовувати купу синонімів. Саме ЗМІ раніше завжди підкріплювали стереотипи – жалість або героїзацію. Нормальні статті ніби ніхто не читає про те, що хлопець на візку працює і подорожує, тому описували все, ніби він страждав, йому було тяжко, але він герой…

Як самим людям з інвалідністю не замикатися в собі?

Ми з командою знімаємо ролики, я розповідаю про своє життя, і це впливає на ставлення до себе людей з інвалідністю і їхніх рідних до них. Один хлопець дякував нам за ролики і писав, що його сім’я змінила своє ставлення до нього, почала розуміти, що з нього буде толк.

Тут важливо самим людям жити і долати перешкоди, знаходити рішення, звертатися за допомогою, якщо потрібно. Найлегше долати перешкоди, коли маєш якусь ціль, яка тебе драйвить. Ти тоді рухаєшся до цієї цілі. А коли цілі немає, незрозуміло заради чого живеш, тоді думаєш: «на двір так важко виїхати на візку, але й заради чого туди виходити?».

фото: Дмитро Щебетюк

Але, якщо я, наприклад, обожнюю дивитися кіно в кінотеатрі, чому повинен обмежувати себе через порушення здоров’я і певні архітектурні обмеження? Хочеш йти в кінотеатр – вигадаєш як це зробити. Зараз розвинені соцмережі, можна написати історію і точно знайдуться люди, які прийдуть на допомогу. У мене в 2014 році було 100-200 друзів у Facebook. Але коли мені треба було вирішити питання зі Sport life, бо вони не пускали на заняття, то знайшлася купа юристів і людей, які допомогли «зламати» таку величезну мережу. Завжди потрібно шукати можливості, щоб зробити те, чого хочеться.

Коли я читала твою історію зі Sport life, думала, що ти, напевно, дуже впертий. Я б на них образилася і більше ніколи не пішла до них…

Справа у тому, що якби я хотів просто плавати, то, певно, теж образився і пішов би. Але я готувався до паралімпіади і мені потрібен був басейн. Басейн Sport life  був у 10 хвилинах від мене, а до іншого потрібно було їхати 1,5 години в один бік. Це якраз про те, що коли в тебе є ціль – її потрібно досягати. В мене не була ціль ходити в басейн до Sport life, я хотів стати паралімпійським чемпіоном. Хоча, насправді, якщо ти просто хочеш ходити в басейн – шукаєш зручний варіант і добиваєшся.

І так, я трохи впертий.

Які загалом ти помічаєш зміни в країні, чи є підтримка людей з інвалідністю?

Насправді, змінюється чимало. Зараз популярною в Україні є соціальна відповідальність, дуже багато обговорюється в суспільстві. Багато власників закладів наперед думають про пандуси і трохи ширші вбиральні. Звичайно, це не є ще надто масовим, але з’являється більше відповідних просторів і це, власне, стимулює інших замислюватися над тим, як все має бути зроблено.

фото: Дмитро Щебетюк

І сама держава починає більше замислюватися над цим питанням. Є позитивна тенденція і це приємно. Наприклад, щодо працевлаштування, переконаний, що в Україні зараз багато можливостей знати роботу людям з інвалідністю. Звичайно, якщо тобі не зручніше сидіти та бідкатися, що роботи немає.

Коли я після реабілітації поїхав подавати свої документи на працевлаштування до «Центру зайнятості людей з інвалідністю», мені дівчина сказала: «Ви перша людина з інвалідністю, яка прийшла самостійно подати документи, а не їх привезли родичі».

Якщо порівнювати з іншими країна, де ти був, чи є для тебе країна взірець по ставленню до людей з інвалідністю?

Особисто для мене – це Іспанія, там все зроблено дуже якісно. Хоча багато хто відзначає Німеччину. У нас про європейські міста є проєкт #ДоступноЄвротур.

Ми з другом проїхали 10 країн автостопом і насправді рівень доступності плюс-мінус скрізь однаковий, місцями є недоліки. Наприклад, Париж дуже бар’єрне метро, не скрізь можна швидко знайти доступну вбиральню. До більшості Макдональдсів ведуть високі бордюри, особливо, на заправках. Часом трапляються пандуси жорсткішого кута нахилу, ніж норма. Але це рідкість. У Люксембурзі попереджувальна тактильна плитка не несла в собі сенсу й місцями розкидана, ніби аби було…

Розкажи про проєкт «Доступно.UA».

Доступно.UA почалось у далекому 2015, як ініціатива кількох людей. А зараз ми виросли в організацію, яка постійно веде 5-6 проєктів, має фінансування, плани розвитку, стратегії, партнерів.

З останніх досягнень — цього року нарешті запустили додаток доступних локацій TosMap, визначили підсумковий рейтинг доступності «Тостер» 10  міст України, підписали меморандум про співпрацю з МЗС.

фото: Дмитро Щебетюк

Цільова аудиторія проекту – не тільки люди у візках. Це і батьки з малими дітьми та колясками, старенькі бабусі з дідусями. Мета – показати їм доступне обличчя українських міст, власників закладів мотивувати змінюватись, а владу — розвивати комфортне і зручне місто.

Яка картина загалом в  містах: які відкритіші і доступніші, які перспективні в цьому питанні, де взагалі складно?

Найдоступніше місто за нашим рейтингом – Чернігів. Раніше була Вінниця, там активна громада, яка перевіряє нові об’єкти на питання доступності. Це ті міста, в яких хочеться жити, мандрувати, де комфортно і зручно. Але навіть вони набрали менше 20% доступності зі 100.

А Івано-Франківськ дуже перспективне місто. Є ще менші містечка, які виглядають дуже перспективними.

фото: Дмитро Щебетюк

Південь і схід дуже тяжкі: Харків, Дніпро, Херсон, Миколаїв – тяжко рухаються в питаннях розвитку міст. В Херсоні загалом нічого не змінюється, його не реконструюють навіть. Тернопіль просто жахливий. У нас багато міст ніби і стають гарнішими, але про доступність якраз забувають.

Щодо основних проблем, то це тотальна маршрутизація, недоступність основних державних закладів — медичних, освітніх, поліції, ДРАЦСу, вокзалів тощо. І безвідповідальні реконструкції вулиць, які не відповідають вимогам державних будівельних норм.

Загалом як оцінюєш Україну в питанні доступності?

Якщо приїхати сюди з Іспанії, Німеччини, США – то Україна дуже сумна. Але у порівнянні з іншими країна на пострадянському просторі, то в нас все не так погано. В будь-якому разі видніється, що ми рухаємося в правильно напрямку. Однак, сумно те, що рухає це все громада, а не влада, яку обирають. Ми обираємо керівників міст, а потім їх ще треба штормити, щоб вони переробляли або робили так, як має бути. Витрачається багато енергії на те, що в нас прописано навіть в законодавстві.

Яким результатом роботи пишаєшся найбільше?

Приємно, коли незнайомі люди пишуть або розповідають, як наша діяльність вплинула і змінила їхнє життя — хтось вперше скористався громадським транспортом, хтось знайшов роботу, хтось змінив ставлення до рідних, хтось відвідав нове місто чи кав’ярню. Це найцінніше, – робити те, що не лише полегшує життя мені і робить мене щасливим, але й корисне та цінне для інших.