Самоізоляція в селі: як пережити карантин «людині цивілізації»

583
Любов Порицька

Другий тиждень на самоізоляції трохи дивний. До віддаленої роботи мені не звикати, її я люблю більше, ніж офісну. Але почала ловити себе на думці, що, якби вміла повертати час назад, зараз би перенесла себе в село до баби і навіть робила б ненависну з дитинства роботу – пасла гусей. Хоч з ранку до вечора.

Але, оскільки час повертати назад не вмію, баби вже немає, та й села теж, залишається тішитися постам тих у соцмережах, хто зібрав речі і чкурнув із самотніх міст у села.

«Якщо у вас є вибір – їхати в село чи залишати себе в цивілізації, але в чотирьох стінах, – їдьте в село. Це дасть вам можливість не збожеволіти», – написала мені подруга, яка вже два тижні постить у Facebook цікаві історії із самоізоляції в селі та робить висновки, як змінилися стосунки в її родині.

Далі хочу навести історію цієї подруги, яку звати Любов Порицька, від першої особи. Можливо, і вас вона змусить задуматися та переглянути деякі погляди на село, на сім’ю, на життя загалом.

Їхати в село було спасінням для моєї нервової системи

«Коли вірус був у Китаї, я взагалі не сприймала його як загрозу. Ну, де я, а де – Китай. Тим паче, у них там вічно якісь епідемії. Я навіть сміялася в соцмережах із тих, хто вже почав істерику і скуповував засоби захисту та продукти.

Коли коронавірус почав ширитися Європою, мені вже стало не смішно, коли в Італії почали сотнями помирати люди, тоді я зрозуміла, що Китай був не так і далеко. Наразі ситуацію сприймаю дуже серйозно, без панік та істерик, без оцього «ми всє умрьом», і все ще без згрібання всього з полиць супермаркетів.

Моя позиція така: дотримуватися всіх правил безпеки, прислухатися до самопочуття свого і рідних і, в разі найменшого натяку на хворобу, звертатися до лікаря, а не чекати крайніх симптомів коронавірусу, коли тебе вже винесуть із хати.

Рішення про самоізоляцію в селі я прийняла два тижні тому. З 12.03 ввели карантин у навчальних закладах, а вже 15-го я була в селі. Подзвонила татові, щоб приїхав забрати машиною мене та дітей. Їхати громадським транспортом я вже тоді побоялась.

Син Люби тішиться в селі

У Києві тоді ще всі жили звичним життям, вулиці були повні людей, на майданчиках гралися діти – жодних масок і антисептиків. З 12-го ми не виходили на прогулянки, лише я швиденько в магазин за продуктами і – додому. Через два дні у квартирі з дворічною дитиною я відчула, що після тритижневого карантину в мене знесе дах, тож їхати в село було ще й порятунком моєї нервової системи.

Карантин із сімєю навчив бути терпимішою і контролювати емоції

Нас «в ув’язненні» шестеро: я, чоловік Аслан, якого вмовила приїхати до нас, старша донька Христина – студентка третього курсу коледжу, яка намагається навчатися дистанційно, молодший син Едем, якому 2,5 роки і він кайфує від перебування в селі та можливості довше гуляти надворі, мої мама і тато – пенсіонери, які працюють у райцентрі на водоканалі. Їхнє підприємство більшість працівників відправило у відпустки. Батьків не зачепило, тому їздять на роботу, працюють у распіраторах, які тато «вибив» у керівництва.

За час карантину я навчилася самоконтролю, точніш, удосконалила це вміння. Стала менш емоційна, намагаюсь менше зриватися на крик, адже я ще той командир, стала спокійна і врівноважена, навчилася терпіти тимчасові незручності.

Я пояснювала це і своїй старшій донці, якій перший тиждень було дуже важко. Ми не силоміць її сюди притягли та обмежили звичний ритм життя, ми всі – заручники ситуації.

Життя нас усіх поставило на паузу, і ми нічого не можемо з тим вдіяти.

Оскільки в нашій сім’ї панує культ їжі – ми любимо смачно і гарно поїсти, – мені треба вигадувати щось незвичне з тих продуктів, які є. Наприклад, днями готувала гратен. Гарно звучить і має гарний вигляд, а насправді – це запечена картопля із соусом бешамель і сиром. Ось і виходить: не просто картопля, а святкова страва.

фото: Любов Порицька

Та разом із тим, навчилася економити продукти, бо під боком немає маркету, а є лише сільський магазин. Тож Едему смаколики видаю поштучно.

А ще – гостей ми не приймаємо. Навіть друзів, які хочуть приїхати на шашлик. Я одразу сказала: «Ми не на дачі у відпустці». Для чого тоді ця ізоляція, якщо ми будемо влаштовувати тут прийомні дні.

Насправді я не так сильно боюсь захворіти, бо якщо вчасно діагностувати хворобу, то вона не несе загрози, – я боюся закінчення карантину і повернення до звичного життя.

Багато хто уявляє, що вірус зникне із закінченням карантину в країні. Але ми ще довго будемо сахатися від людей із кашлем, носити маски та мити гарно руки. А ще я боюсь економічної кризи, яка вже накриває країну… боюся навіть думати, що у зв’язку з відсутністю зараз роботи я не зможу прогодувати дітей через місяць.

У селі завжди є чим зайнятися

Дні в селі минають дуже одноманітно, але значно допомагає те, що можна вийти у двір із дитиною, погратися кілька годин. Я собі знайшла заняття – вичищаю до блиску батьківську хату, дезінфікую щодня наші «палати», готую смачні сніданки, обіди, вечері, поки малий грається надворі. Намагаюся бути корисною в господарстві: гребу, копаю, підмітаю.

фото: Любов Порицька

Рятує Facebook. Оскільки я доволі активна й комунікабельна мадам, то довгий час без спілкування із зовнішнім світом існувати не можу. Наразі соцмережі – єдиний зв’язок із друзями та знайомими.

Зв’язок тут, у селі, нікудишній. Саме так: в еру діджиталізації тут тільки ось-ось з’явилося 3G-покриття, і то не скрізь. Настільки не скрізь, що навіть на одному дивані є місця, де ловить і де не ловить. Ці місця я вже вивчила і нанесла на свою віртуальну карту «інтернет-покриття маминої хати».

Син Люби тішиться в селі

Тут є місцевий провайдер. Але підключення коштує близько трьох тисяч гривень. Доводиться обмежуватися лише мобільним інтернетом.

Завдяки моєму татові батьківський будинок нічим не відрізняється від моєї квартири. Тут є всі блага цивілізації: проведена в хату вода з власної свердловини, газ, індивідуальне опалення, туалет у будинку, аж цілих дві ванних кімнати з душовою, гаряча вода від бойлера. Побутових проблем, якими так лякає село, у нас немає.

смачні вечері
фото: Любов Порицька

Якщо в тебе немає машини, то в тебе є проблема. Люди повністю лишилися без транспортного сполучення, маршрутки на Київ не їздять (село розташоване в 40 км від столиці), автобуси в райцентр і сусідні села теж скасували. Якщо треба в лікарню, наприклад, розбирайся сам, проси сусіда або йди пішки.

Нам пощастило: у тата є машина.  Велика проблема для мене – це асортимент продуктів у сільському магазині.  Загалом, тут є все: крупи, макарони, цукор, сіль, туалетний папір, ковбаси, молочка, печиво і… маски. Щоправда, по 25 гривень, але є.

Серйозна проблема із м’ясом, свіжим якісним м’ясом – його тут не існує. І ще: у мене, як у курця, проблема з цигарками: не знаю, за якою такою системою їх сюди завозять, але цигарок у магазині завжди нема. Або є тільки таких марок, яких я навіть ніколи не чула.

Люба говорить, що навіть в селі варто виглядати гарною

У селі люди обізнані і не такі безпечні, як у місті

Якщо чесно, я офігіла від того, наскільки тут відповідальні люди! Тут немає паніки, хіба поодинокі випади тих, у кого й до цього життя було «суцільною зрадою».

На дверях місцевого магазину висить оголошення, що одночасно в магазині можна перебувати лише двом людям, надворі невеличка черга, всі в масках і рукавичках, ніхто не обурюється і не рветься попереду всіх, стоять чекають: один вийшов, інший зайшов, закуповуватися намагаються дуже швидко, щоб скоротити час очікування інших покупців.

А ось цього не скажеш про маркети в містах. Один раз за два тижні я виїхала в місто і була шокована тим, наскільки людям пофіг, наскільки вони безпечні.

фото: Любов Порицька

У нас у селі в місцевої громади є вайбер-чат, туди кидають багато інформації про коронавірус, переважно з офіційних джерел. Фейки, звісно, теж репостять, але адекватні їх або видаляють, або висміюють. Сільська рада теж сприяє інформуванню населення, розвішуючи пам’ятки по селу. Ну і телебачення, звісно.

Дистанції дотримуватися в селі дуже просто – у тебе є своє подвір’я, ось і гуляй по ньому, виходь за паркан, тільки коли йдеш до магазину.

Ми з малим насправді виходимо на вулицю, за межі подвір’я, але за два тижні під час прогулянок неподалік хати нам не стрілася жодна жива душа. Хоч голяка бігай!

Наше село вже колись відчувало, як це – жити в ізоляції

До речі, село, де я самоізолювалася, було збудоване у 1987 для переселенців із Чорнобильської зони. Тут живуть люди, які вже одного разу були в подібній ситуації, але тоді не було стільки інформації. Ці люди добре пам’ятають, як воно, коли від невідомої зарази втекти немає куди, і як це – не знати, чим захистити себе та дітей. Тепер простіше: про коронавірус говорять, шукають шляхи подолання і люди можуть вибирати для себе, чи дотримуватися карантину і пов’язаних із ним заходів, чи поводитися, як безсмертний».