«Потрібно навчитися прикладати руку до серця і дякувати»: історії захисників України

224
фото: Haievskyi Anatolii (БФ "Повернись живим")

Щороку за кілька днів до 14 жовтня соцмережі і батьківські шкільні чати наповнюються пропозиціями і подарунками до Дня захисників України. У 2014 році, коли на тлі найвищого патріотизму та декомунізації, в нашій країні було введено нове свято, не всі зрозуміли, що це не замінник 23 лютого.

У цей день вже сім років триває битва між свідомістю і радянщиною. І досі з року в рік доводиться пояснювати – 14 жовтня – це не день хлопчиків і чоловіків. 14 жовтня – свято з великою історією.

На цей день припадає релігійне свято Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козаків, а також, цей день вважається символічним днем утворення Української повстанської армії.

Сьогодні вітають тих, хто захищає Україну – чоловіків і жінок. Здебільшого, у час війни, найголовнішими захисниками є військові. Проте, якщо поглянути на реалії української армії, то День захисника може стосуватися і волонтерів, які пліч-о-пліч з військовими виборюють країну, і ветеранів, більшість з яких не полишила боротьбу у тилу.

На честь свята BitukMedia підготувало чотири історії людей, без яких України могло б вже і не бути. У обличчі військових, ветеранки та волонтерки вітаємо усіх захисників, які боронять нашу країну.

«Щоб не було соромно»

Мій друг Макс вже шість років воює. Якось він показав свою фотографію у класичному костюмі, а я подумала, що не впізнала б його. Тоді запитала, чи дуже він відчуває в собі зміни, а він відповів, що до війни і зараз – це дві різні людини. Він часом буває невдоволеним певними змінами в армії, але дуже пишається, що є головним старшиною батальйону.

Максим Корабльов зі своїм псом Скубі

«Я пішов на війну, бо обов’язок. Страшно було, але щоб перед собою не було потім соромно, пішов воювати, — по-військовому коротко і чітко відповідає Максим. – В країні таке відбувалося, тож треба було щось робити».

Насправді, здається, він вже звик до армії настільки, що поза нею себе не уявляє. Але Максим з тим військових, які прагнуть розвиватися у військовій справі.

Зізнається, що його досі в армії тримає сором перед живими і перед мертвими побратимами. Вірніше, він в армії саме тому, щоб не було соромно, особливо перед тими, хто загинув.

Він не підтримує розповсюдження воєнної тематики у дитячих садочках і школа і нав’язування стереотипу, мовляв, хлопчик — це майбутній захисник.

«Я категорично проти того, щоб в дитячих садках і школах вітали хлопчиків з Днем захисника. Діти повинні бути дітьми, історію їм потрібно подавати правильно і дозовано, особливо про війну», — вважає Максим.

Максим Корабльов зі своїм псом Скубі

«А щоб інформація дітям подавалася правильною, до шкіл потрібно запрошувати ветеранів», — переконаних хлопець.

«Це буде корисно і самому ветерану, бо я сам так робив і це круті відчуття. Особливо, коли діти починають ставити запитання. І дітям буде значно цікавіше, зрозуміліше, коли перед ними стоятиме живий ветеран чи військовий – охайний, молодий і статний».

І додає, що потрібно карати тих, хто говорить, що армія – це погано і там одні невдахи.

«Потрібно ставати на місце загиблого воїна»

А ветеранка Галина Клемпоуз навпаки вважає, що поважати військових і ветеранів потрібно вчити з малечку.

«Не стане по клацанню пальцями інакше у нашій країні, але це потрібно змінювати і виховувати нове покоління та загалом людей. В Америці дітей з малечку вчать, що коли йде вулицею солдат у формі, йому потрібно сказати: «Дякую за твою службу». А в нас діти не знають, що треба прикласти руку до серця і подякувати. У нас люди соромляться це робити», — говорить дівчина.

Аеророзвідниця «Перлинка»

З Галею ми познайомилися в київській піцерії кілька років тому. Я тоді готувала великий матеріал про жінок на війні. Мені спочатку сподобався її позивний – «Перлинка» — який дуже пасував дівчині, і сама Галя одразу стала «своєю». Чи я для неї такою.

Того вечора ми багато сміялися, згадували Донбас і говорили пошепки про тих, хто загинув.

Сьогодні Галинка одна з адміністраторок Жіночого ветеранського руху, одна з дівчат, які розповідають про війну в Україні на міжнародному рівні, як очевидиця, вона й досі волонтерка. І захисниця.

«Хто як не ми, ну от хто?» — сміється заливистим сміхом дівчина, відповідаючи на запитання, чому вона, будучи малою студенткою харківського вишу, поїхала до війська:

«У певний момент я зрозуміла, що більше потрібна як бойова одиниця на фронті, що волонтерів і так достатньо. Тоді я переформатувалася з волонтерів у добровольці, згодом з добровольця у військовослужбовця».

«Перлинка» на позиції

«Перлинка» дуже просто пояснює той український феномен, — коли в 2014 році під військкоматами утворювалися черги із добровольців, людей мирних професій, готових йти на війну:

«Ми тоді розуміли, – якщо не зупинимо ворога, доведеться «зустрічати» його на іншому боці Дніпра. А це означало – віддати ще більше території, життів і, найстрашніше, дитячих життів, дитячих доль. Коли на Західну Україну почали приходити гроби, я подумала: «Один загинув, другий загинув, значить, потрібно йти і ставати на їхнє місце. І потрібно мстити»». Відчуття помсти, на думку дівчини, часом дає надзвичайні сили.

Для Галинки 14 жовтня дуже важливий день: «Як не крути, але велику роль відіграють генетичні коди пращурів, — каже вона. — Починаючи від козацтва, для якого Покрова була матір’ю покровителькою, захисницею.

14 жовтня – це день поваги до тих, хто готовий захищати своє та інших, і не гинути, а вбивати за цю країну».

«Історично так склалося, що ми постійно воюємо, на східних фронтах, наш ворог одвічно один. І зараз це не кінець. Ми не знаємо, що буде далі, але готуватися і ставати сильними потрібно», — додає вона.

Галинка часто говорить, що найбільшим її страхом є те, щоб подвиг загиблих друзів не був даремним. Пам’ять про них рушить дівчиною і дає сили йти далі.

Галина Клемпоуз

«Коли бачиш, що країною правлять байдужі, часом стає дуже важко. Але, коли розумієш, що є люди, які в 2014 йшли на смерть, вони і далі зможуть жертвувати чимось в ім’я цієї країни. Ми поховали побратимів і посестер, перед нами стало більше обов’язку, бо залишилися їхні діти. І відповідальність за них лягає на нас.

Треба виховувати, що 14 жовтня – це не шкарпеточки хлопчикам, це про людей, які готові віддати життя за їхнє мирне сидіння в класі, в інституті. А самим військовим та ветеранам варто пам’ятати, що якими б ми не були, як би ми між собою часом не сварилися, але нас інакших у нашої країни немає. Тому ми повинні об’єднуватися і відстоювати свої права».

«14 жовтня – це питомо українська дата з українськими символами»

Про важливість саме 14 жовтня говорить і Андрій Давидов – учасник Революції Гідності, тепер вже військовий та історик. Щоб офіційно одягнути форму ЗСУ, Андрієві довелося добивався цього понад два роки. На радіо «Армія фм» його називають «головним істориком», він може без упину розповідати про визвольні змагання та боротьбу українців за незалежність.

Андрій Давидов — ведучий військового радіо «Армія фм»

Андрій часом агресивно відстоює історичну правду, бо ненавидить те, що українцям нав’язують разом із спогадами про Радянський союз.

«Добре, що ми відійшли від святкування 23 лютого – Дня защитника Отечества. Це було цілком радянське свято, яке було нав’язане Україні. Це був День радянської армії і чому Україна 24 роки від прийняття незалежності продовжувала відзначати цей день – мені не зрозуміло.

А 14 жовтня – це питомо українська дата з українськими символами. Це День козацтва, День Покрови і символічний день створення Української повстанської армії, яка якраз і воювала за незалежність. Це цілком зрозуміла і важлива дата», — говорить історик.

У даті 14 жовтня збережені і суто українські традиції – козаччина, середина 20 століття, сучасність – це якраз і є символами України.

Андрій Давидов під час випуску офіцерів запасу Національного університету оборони

«Для патріотичної спільноти, яка готова була захищати країну у 2014 році і тепер, захист України це не про патріотичні почуття. Якщо ти любиш українську мову, історію, культуру, для тебе не має значення, чи є 14 жовтня Днем захисника України, а 6 грудня – Днем Збройних сил. Ти просто захищаєш свою державу», — пояснює Андрій.

Загалом він відзначає, що в українців за останні роки відбулися певні зрушення і розуміння – є своя країна, яку потрібно захищати. Але вважає великою прикрістю  відсутність державної виховної політики та фільтрування інформації.

Андрій наголошує, що незнання історії призводить виключно до негативних факторів і «якщо ти не знаєш своєї історії, дуже прикро, що ти тут живеш», — вибачається він за грубість.

«Знання історії дає можливість відвернути війну», — переконаний військовий. І додає,що виборюючи незалежність у сьогоднішній війні, ми зробили значно більше, ніж було зроблено 100 років тому. І на сьогоднішній день це одна з наших перемог.

«Зараз історичний рух більше поширений в Україні, але найбільша наша проблема у тому, що він розрізнений. Немає великої сили, яка мала б довіру населення. Чи це залежить від певного сприйняття світу українцями, — ми всюди шукаємо зраду. Чи  це певний етап розвитку держави. Адже, треба визнати, що Україна довгий час була бездержавною».

«Військові повинні знати, що вдома у них є тил»

Полтавчанка Ірина Каптур у мирному житті – лікар-стоматолог. Разом чоловіком, дітьми, із знайомими та тими, хто довірив на початку війні, Іра почала допомагати українському війську. Говорить, що, напевно, професія лікаря спонукала до допомоги.

Іра Каптур з військовими

Ми якось зустрілися в селище Зайцеве, у 2016 році. Тоді Іра із чоловіком привезли хлопцям буквально все – від домашніх пиріжків, вареників з картоплею і сливового варення до сонячних батарей.

«Ми постійно когось рятуємо: то тваринку, то дитинку, то когось з онкологією. А потім стався Майдан, ми кілька разів їздили до Києва. Згодом Крим – думали, як допомогти нашим морякам, передавали кошти через знайомих. А коли почалася війна, то як інакше можна було діяти?» — говорить жінка.

Іра Каптур привезла довгоочікувану львівську каву, 2016 рік

Першими, кому допомагала Ірина, були прикордонники у Луганській області. І так, цей сніжний ком щоразу ріс. У 2014 році почалося все з продуктів харчування, одягу, форми, берців, з травня – бронежилети і оптика.

«Я пам’ятаю перше знайомство з Олею Решетиловою (тоді волонтерка фонду допомоги армії «Повернись живим»), як ми вишукували бронежилеті і брали пластини у хлопців з Майдану та почали навіть самі шити».

Перші кошти Ірині давали її пацієнти, знайомі, «ті, хто її знав і вірив».

«Я не знала тоді, що Facebook є, — сміється Іра. — Це вже потім, дитина віддала свою сторінку. На Facebook я з’явилася у 2015. Але і без нього ми робили не мало».

Спочатку допомагали всім, каже жінка, а на сьомому році війни в пріоритеті ті бійці, які воюють від початку.

«У нас до десятка тепловізорів, які повернули, які були з 2014-2015 років. Ми ремонтуємо і повертаємо тим, кому віримо».

Іра Каптур з дітьми Донбасу

Іра говорить, що не створювала фонду, бо дивлячись як інші пересварилися, вважає, що краще допомогти менше, ніж перетворитися у невідомо що.

Поряд з передачками для військових, в Іриній машині завжди є місце для дитячих речей: розмальовок, одягу, іграшок. Тієї ж поїздки до Зайцевого, де ми з Ірою познайомилися, разом з армійцями ми ходили до старенької хати, з якої до нас вийшли жінка і дівчинка, років 9 – Діана. З кошеням на руках. Від такої кількості уваги мала знітилася але за все дякувала. Діана не могла ходити до школи у рідному селі, бо вона виявилася на тій частині, яку захопили бойовики. Згодом мала переїхала з села, по якому постійно стріляли. Зараз з неї виросла дуже гарна дівчина.

Іра Каптур із вже дорослою Діаною та її мамою

Діана – не єдина цивільна дитина, на яку вистачало Іриною уваги: «Проходить час, а ти думаєш: «Чому ж те дитинча не телефонує», і вже не можеш кинути допомагати, дзвониш сама і говориш, що їдемо в їхній край».

За шість років війни змінювалися і пріоритети у допомозі – від їжі і одягу у 2014 до облаштування бліндажів зараз. І все одно, жінка переконана, що волонтери не закривають всіх потреб армії і досі. Сьогодні, Іра переконана, військові найбільше потребують моральної підтримки.

«Сьогодні, у час комп’ютеризації, це ж сором, що наші військові заповнюють купу паперів, звітуються за кожен використаний патрон, медики кожну ампулу вписують. А ксерокси і папір, до речі, за власний кошт купують. Морально армійцям важко, витерпіти ті всі перевірки… тому вони йдуть. Але вони повинні знати, що вдома їх чекають не лише рідні».

п.с. Так само, як щодня варто шанувати наших захисників, потрібно пам’ятати й тих, хто віддав за Україну життя!