«Не супермени, звичайні хлопці і дівчата, які роблять нереальні речі»: чим вражають ЗСУ

290

Тисячі імен готових йти у невідомість зі зброєю чи без неї, черги до військкоматів у 2014 році і готовність померти за побратима і за те, щоб відвернути «велику війну».

Навесні 2014 року українці ніби заново усвідомили слово «армія». Навесні 2014 року українці готові були заново створити свою армію. І наша армія досі вражає та захоплює, як і тоді, коли почала відроджуватися.

У професійне свято Збройних сил України BitukMedia провело міні-опитування серед людей, які так чи інакше співпрацюють з військом, про те, чим на сьомому році війни вражають ЗСУ.

Відповіді вийшли часом зовсім неочікуваними, тому подаємо їх без змін.

Євгенія Подобна, журналістка, яка працює з ЗСУ

У перших поїздках, чомусь думалося, що приїду до військових – людей, які бачили загибель і поранення побратимів, і вони будуть нервові, можливо навіть злі. А вони, навпаки, завжди зі сміхом і опікою зустрічали. Складалося враження, що я до старих знайомих чи родичів приїхала в гості.

Враховуючи той стан, в якому була армія у 2014 році, вражало те, що люди йшли у військкомати, їхали на війну і залишалися в армії потім.

фото: з архіву авторки

Дуже вражала готовність померти за іншого. В людини на рівні інстинктів – вижити, а  тут навпаки. Вони готові були померти за тебе, аби захистити – падали на тебе, щоб прикрити у випадках заворух. Це неймовірно вразило.

Мені дуже врізалося в пам’ять те, як наші військові ставилися до місцевих. Ми ж знаємо, що вони були різні – хороші і відверто проросійські. Пам’ятаю, як одній жінці, яка кричала про укропів, в хату прилетів снаряд, і поки вона кляла хлопців, вони намагалися спершу погасити її дім, а коли стало зрозуміло, що це не вийде, намагалися врятувати хоч якісь речі.

Наші військові знають, що є люди, які їм вдячні, які просять їх не йти, але разом з тим, готові допомагати «ватникам». Пам’ятаю військового, в якого вдома була маленька дитина, і він в Зайцевому місцевій дитині купував памперси, продукти, бо в неї мати-одиначка.

Фото: Армія inform

Медики військові вражають. В Зайцевому, на промці (Авдіївка, — прим. ред..), коли все навколо гримить, по рації передають про поранених, і вони сідають в машину, їдуть до них, прямо туди, де гримить.

А вже у подальші роки вражало, коли приїжджала на позиції, і хлопці говорили: «Мене не знімайте, бо я з Луганська», або «Я дам вам інтерв’ю, але лише в балаклаві, бо я з Донецька», або «Я вам розповім, але голос змініть, бо я з окупованої території, а в мене там жінка з дитиною, бо нікуди забрати». Кількість донецьких, луганських вражала.

Можна подумати, що це все якісь супермени, а це звичайні хлопці і звичайні дівчата, які роблять нереальні речі.

Олександр Махов, ветеран російсько-української війни, журналіст, який працює з ЗСУ

«Написав трохи серйозно», — каже.

Я б ніколи не уявив, що в ЗСУ не можуть придумати нормальні, людські туалети. Що навіть зараз на сьомому році війни, коли підрозділи стоять на одних і тих самих місцях, солдатам доводиться будувати туалети з підручних засобів.

Я і сам свого часу робив туалет під Горлівкою з ящика від 120 мін. То було аж у 2015 році. І відтоді нічого не вигадали нового. Я впевнений, що можна вигадати якусь розбірну конструкцію, яку можна перевозити, швидко і легко збирати-розбирати. Але виявляється, що ні. Вражає, що досі військові вимушені робили туалети з г**на і палок. А це, між іншим, людська гідність.

Яна Холодна, колишня керівничка військового радіо України «Армія фм»

Говорить: «Знаєш, хотілося б більше вписати імен, але це нереально згадати всіх».

Ми всі зробили щеплення любові до армії у 2014 році. Навіть ті, хто жодного відношення до армії не мав.

Вибачте, але без пафосу тут не обійтися. Бо поважати і захоплюватися мужністю своєї армії – це не право, а обов’язок кожного громадянина у країні, що знаходиться у стані війни.

фото: з архіву авторки

В армії я відкрила для себе людей. Олександра Нетребка, колишнього десантника із 79 бригади, який з випускного у військовому виші поїхав звільняти Красний Лиман.

Вадима Сухаревського, який зробив перший постріл, попри наказ не стріляти. А надалі вибудував цілу систему сучасного і добре воюючого батальойну.

Михайла Драпатого, який проскочив на своїй БМП сепарський блок пост у Маріуполі, і завадив окупувати це місто.

Фото: «політ на БМП», Маріуполь

Віктора Муженка, який взяв на себе відповідальність воювати і приймати важливі і важкі рішення.

Ісу Акаєва, добровольця з Криму, який зі своїм батальйоном фактично з «голими» руками пішли на штурм Савур-Могили.

Євгена Мойсюка, який неначе танк, вів свій батальйон крізь окуповані міста, звільняючи їх.

Дмитра Кащенка і Євгена Межевікіна, які влаштовували «танкові каруселі», доводячи ворога до сказу.

Фото: танки в ДАПі

Володимира Жемчугова, луганського партизана, який провів більше 10 партизанських операцій, потрапив в полон і не здався.

Семена Колейника, який утримував висоту «Браво» (надважка ділянка на кордоні з Росією) і не поступився жодним сантиметром землі, хоч і знаходилися під постійними обстрілами ворожих «Градів».

Андрія Шараскіна (позивний Богема) з «Правого сектору», які йшли на ДАП в тяжкі дні і утримували аеропорт, заряджаючи усіх неймовірним патріотизмом.

Андрієм Кизило (посмертно), воїн з неймовірно красивими очима, який у свої 22 роки опанував нові позиції, вигризаючи їх у бойовиків.

Михайлом Забродським, який спланував і провів неймовірну військову операцію «Рейд», після якої про Україну заговорили з повагою в усьому світі.

Це сотні і тисячі історій про людей на війні. І про війну в них. Це генерали і солдати, які на фронті в одному строю і з однією метою – перемогти. Усі вони – це і є ті, хто вражають і примушують до поваги.

фото: з архіву авторки

Армія виборола право на повагу. А наша задача її не зрадити у цьому праві.

Ольга Омельянчук, журналістка, яка працює з ЗСУ

Років на десять молодший  за мене, худорлявий і невисокий — якби зустріла його поза війною, ніколи б не подумала, що цей хлопець може бути кадровим військовим. Уже зараз, за майже шість років з дня нашого знайомства, я могла би впізнати його погляд, здається, серед сотень людей у метро. Завжди втомлений, але одночасно з «бісиками» і зморшками у кутиках очей.

Фронт оголює, чітко розмежовує все на «біле» і «чорне», показує героїв та викриває негідників. Зрештою, вчить не судити за зовнішністю та завжди приймати людей за вчинками, а не за словами.

На війні мене дивувала й досі дивує, зокрема, людяність. Точніше — вміння деяких військових зберігати тепло у місцях, де від холоду замерзають навіть найгарячіші душі.

Коли у 2014-му серед степу під Дебальцевим ледь знайомий десантник дарує тобі кіндера, «щоб журналістка не сумувала». Коли взимку 2015-го хлопці поступаються тобі в Авдіївці місцем біля стіни, бо там безпечніше. Коли серед бруду і хаосу, зі страхом померти прямо зараз під мінометним обстрілом тебе бере за руку мобілізована медик і точно, як мама, каже: «Всім страшно. Але все минає. І це теж мине. Зараз затихне та й сядемо вечеряти».

фото: з архіву авторки

Люди — наша найбільша цінність. На війні. І поза нею.

Наталя Борисовська, військова ЗСУ

Я з 2009 року служу в ЗСУ і вони мене досі вражають та дивують своєю стійкістю.

У мене складається враження, що з нас намагаються зробити «тєрпіл». Нас то топлять, то воскрешають, то топлять, то воскрешають… А ми стійко вистоюємо усі «реформи» і радянських вихованців, у яких головне не людина, а Статут.

Особисто мене моя армія надихає. Не зважаючи на усі проблеми, які наразі є, вона таки надихає не опускати руки. Вона гартує характер, сталевий характер. Ось яка моя армія – зі  сталевим характером і яйцями.

Богдан Чорноротий, військовослужбовець ЗСУ

Рішення пов’язати своє життя з армією виникло спонтанно, але з 2009 року я в армії. До цього я армію бачив тільки в кіно.

Спочатку дивувало все: і дисципліна, і однострій, і заняття, і великі навантаження окрім навчання. Але згодом звик, не зовсім, але загалом так.

фото: з архіву авторки

За 11 років у війську, я вже не сопливий курсант, а майже майор. Багато чого змінилося: починаючи від форми (зараз я її одягаю з більшою радістю, адже змінився її зовнішній вигляд, а не той «дубок», який носив курсантом) закінчуючи новими формами навчання. Дуже тішить, що крокуємо до стандартів НАТО, повільно, але зміни є: нове озброєння, курси навчання, військові звання…

Велике значення для мене має військовий колектив. Багато було випадків, коли приходили на допомогу навіть тоді, коли не просив про це, а тим більше і не очікував. Бо це щось більше ніж просто колектив, це – братерство, де кожен підтримає.