Хочу свободи: як карантин вплинув на місце проживання

799
фото зі сторінки Насті Мельниченко

«За час карантину я зрозуміла, що хочу мати власний будинок за Києвом, виходити ввечері на свій городик, поливати помідори, копирсатися в землі і садити квіти», – говорить мені знайома. І я уявляю цю картину та починаю заздрити тим, хто міг самоізоляцію провести в селі, маючи хоч і ізольовану, але свободу.

А потім ще кілька знайомих розповіли про те, що вирішили змінити столицю на щось менше і затишніше.

Психологи говорять, що під час карантину ми мали можливість прислухатися до своїх бажань і усвідомити, що для нас комфортніше. І це нормально – відчути потребу у змінах.

Наступні три історії не про «незручний» Київ, а про потаємні бажання, які відкрилися на карантині.

Бути ізольованими, але і бути вільними

Настя Мельниченко. Киянка, переїхала у село Хрулі на Полтавщині

Я киянка, але коли мені було 5,5 років, тато на 3 роки вивіз мене в село на Полтавщину. Для мене це були найкращі роки дитинства, пори те, що умови, в яких ми жили, були жестякові: грубка не прогрівала взимку хату, і на ранок на кухні вода бралася кригою, долівка була земляна, стояв такий “зусман”, що спати доводилося тільки в одязі.

фото зі сторінки Насті Мельниченко

Досі пам’ятаю ці відчуття: застрибнути в крижане ліжко вдягнутою, скрутитися калачиком під ковдрою, і цокотіти зубами, доки не нагрієш простір довкола себе своїм диханням.

Зрозуміло, що вбиральня також була надворі, замість м’якого туалетного паперу лопухи влітку і газети взимку.

Між тим, ті часи були чудові! Я марила своєю місцинкою в селі. І 4 роки тому змогла купити собі хатину в селі на Полтавщині. Саме тут я дуже поволі облаштовувала собі гніздечко. Поволі, бо романтиків, які б допомагали мені в селі, серед близьких людей не знайшлося, а коштів наймати працівників у мене теж не було.

Рішення виїхати з міста у березні було закономірним. Моя хата знаходиться на окремому хуторі, поруч з хатами ще двох дауншифтерів. І я розуміла, що у Києві сенсу залишатися нема після закриття школи і офісу.

У Хрулях на нашом хуторці Хрулі-на-Сулі ти можеш тижнями не бачити жодної живої душі. Крім, хіба, колег-дауншифтерів. Це величезні простори, можливість працювати на вулиці. Можливість гуляти. Але інтенсивність роботи така, що особливо не погуляєш. Чудове рішення бути ізольованими, але і бути вільними!

Я не новачок у сільському житті, але спершу був шок: хата така маленька! (вся хата буквально 46 метрів, житлова площа метрів може 25). Три маленьких кімнатки, дві з яких прохідні, і четверо людей.

Всі у всіх на голові, ніякої інтимності. Її планування традиційної хати просто не передбачало.

Ми зривалися постійно: то я, то моя мама, то діти… Важко бачити всіх весь час. Плюс мені було незвично жити з мамою: я роз’їхалася з нею у 18 (мені зараз 35).

фото зі сторінки Насті Мельниченко

Зараз я розвезла всіх по містах, а сама залишилася. Для себе повертатися наразі до столиці не бачу сенсу. Офісу все ще немає (ми виїхали з приміщення і поки винаймати нове сенсу не бачимо, всі звикли працювати дистанційно. Школи нема.

Моя робота наразі онлайн (я UX-дизайнерка і редакторка сайту для ветеранів АТО bezbroni.net). Оренда квартири на Липках з’їдала купу коштів, а я там за три місяці ночувала аж один раз… А тут, в селі, у мене город, зелень, помідорчики, полуничка. Як би я їх лишила?

Раніше для мене найбільшим страхом було “втратити все” (малю на увазі звичне столичне життя). Тепер я свідомо відмовилася від цього життя і почуваюся цілком щасливою!

«Жити в маленькому містечку, де всі один одного знають – класно»

 Еля Серкожаєва. З Києва переїхала до Луцька

Я родом з Рівненщини. Але вчилася у Луцьку і сім років працювала там журналістом, сценаристом і монтажером. Мріяла переїхати до Києва декілька років. Просто марила цим. Одного разу остаточно вирішила це зробити і переїхала.

У столиці прожила півроку. Спочатку у мене трохи виникли труднощі з роботою, бо не вдалося зробити те, на що сподівалася. Але згодом знайшла роботу, працювала редактором корпоративного блогу в одній україно-польській освітній компанії і копірайтером. Та й загалом мені спочатку виявилося важко морально в Києві, хотілося додому. Але потім звикла і все стало класно. Київ мені сподобався.

фото зі сторінки Елі Серкожаєвої

А коли почався карантин, наш офіс закрився, ми працювали з дому. Я жила в спальному районі на Оболоні і майже не виходила з дому. Мені дуже не вистачало друзів, і найбільше, як сільській людині, дуже не вистачало природи. Так я просиділа два тижні, але коли сказали, що карантин продовжать на невизначений термін, вирішила, що краще повернуся до Луцька і там пересиджу карантин, а далі буде видно. Хоча, для себе я знаю, що цей карантин – це була просто причина повернення додому. Бо я дуже сумувала за Луцьком і в дечому зрозуміла, що Київ – це не моє.

Переїхала я з Києва до Луцька за декілька годин. Ми їхали вночі – за мною приїжджав друг мого друга, для мене чужий чоловік. Ми опівночі приїхали до Луцька і я видихнула, що нарешті вдома.

Хоча моя мама живе у Рівненській області, у Луцьку я почуваюся як вдома. Коли на карантині загострилися всі відчуття і почуття, то в мене виникло нестримне бажання повернутися. Мені дуже не вистачало спілкування з друзями. Хоча це було і неможливо на час карантину, але коли живеш у маленькому містечку, де ти всіх знаєш і тебе знають – це легше. Я живу з котом і найбільше переживала, коли жила в Києві, – якщо раптом захворію, хто глядітиме його?

фото зі сторінки Елі Серкожаєвої

Карантин мені показав, що насправді в житті важливе. Я знаю, що це не ті обставини, щоб якось змінювати своє життя, але оскільки я багато часу провела на карантині сама, то зрозуміла, що кар’єра не настільки важлива. Значно важливіше, щоб поруч були близькі і рідні.

Хоча я продовжую працювати на тій самій роботі і змінювати її не планую. Раніше завжди жила роботою, а тепер, коли мені не вистачало людей, через те, що робота була з дому, карантин навчив цінувати людей.

Я страшенно не люблю бути сама, я соціальна людина, а на карантині був час розібратися в собі, визначити, що для мене важливо, що хочу робити далі, що не хочу робити.

Київ дуже класний. Можливо, я колись і повернуся, не знаю. Але наразі мені кльово жити в маленькому, спокійному і комфортному містечку.

«Треба більше цінувати мандри та можливість вільно пересуватися»

Олена Максименко. Киянка, яка переїхала у селище Коцюбинське поруч зі столицею.

Я не вирішувала змінювати столицю на щось інше, просто знайшлася підходяща квартира в смт.Коцюбинське. Перед тим жила неподалік – на Біличах.

Я не обирала навмисно Коцюбинське, але хотіла, аби був район Академмістечка.

Зараз тішуся, що нарешті маю окреме житло – до того жила з батьками. До карантину мала багато відряджень, вдома бувала рідше, тому це не була проблема. А карантин замкнув вдома нас трьох. Тому й активізувалася з пошуками.

Олена Максименко фото: Віталій Загоруйко

Загалом карантин на мене вплинув мало. Я журналіст-фрілансер, і лише в одній редакції, з якою я співпрацюю, сказали, що під час карантину не платитимуть гонорарів. Але загалом роботи вистачало.

Моє головне усвідомлення за цей карантин – це ілюзія того, що ти щось у житті контролюєш і можеш передбачити. А ще те, що треба більше цінувати мандри та можливість вільно пересуватися.

Минулого року я побувала в сімох країнах. Через карантин відмінились щонайменше дві моїх поїздки – одна подорож-відпочинок, інша робоча. А без мандрів почуваюся немов у в’язниці.

Ще за карантин більше стала їздити велосипедом. Редакційні завдання в місті траплялися і нарешті велосипед став для мене не лише розвагою і релаксом по вихідних, а й транспортним засобом. І я цьому рада!