Фізика – це весело. Як Оксана Русанова захоплює дітей точними науками

439
фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

Оксана Русанова завжди мріяла бути викладачкою. Сміється, що тренувалася на молодшому братові. Зараз вона фізик, кандидатка технічних наук, у минулому — доцент Донецького національного університету ім. В.Стуса. 

Колись у Донецьку Оксана створила гурток для свого чотирирічного сина і дітей знайомих та друзів, де 45 хвилин вони бавилися, наприклад, у математику.

«Діти навіть не розуміли, що вони вчаться. А потім робили експерименти», — говорить науковець.

Спочатку ці заняття проводила в себе вдома, а потім перемістилася у Дитячу академію «Гармонія» — одне з улюблених місць у довоєнному Донецьку. Цей гурток для жінки був як хобі.

«Ці заняття не передбачали того, що треба вчити дітей рахувати, вони мали бути чимось цікавим, вирішувати проблему того, що дітям часто стає нудно просто так рахувати», — каже Оксана.

фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

У 2014 році їй довелося, рятуючись від війни, переїхати з рідного міста. Усе заново сім’я починала в Запоріжжі, вже з двома дітьми. І саме там жінка вигадала науково-освітні проєкти. Говорить, що кризові ситуації для неї – новий поштовх для розвитку, вдосконалення і креативу.

Про те, як знайти себе, коли втрачаєш все, як переселенцю розпочати бізнес з нуля у незнайомому місті та як зробити науку захоплюючою і ненудною, Оксана Русанова розповіла спеціально для BitukMedia.

«У 2014 році я відчула, що означають базові потреби піраміди Маслоу»

Оксано, розкажіть про переломний момент, який трапився у 2014 році, з початком війни?

Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла бути викладачкою. Нічого іншого, де можна викладати, окрім університету, я не уявляла.

Коли трапилася війна, університет переїхав у Вінницю і я певний час їздила туди із Запоріжжя. Ми бачили себе такими собі рятівниками університету. Це все починалося на заводі «Кристал» — таке промислове підприємство, з низькими стелями і стінами, і все, більше там нічого не було. Саме так починався університет у Вінниці, але багато людей туди переїхали і були готовими його відновлювати. Вважаю, що наш університет досить непогано розвинувся в тих умовах і досі залишається флагманом української освіти.

фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

З Донецька ми виїхали одразу, на початку червня 2014 року. Мій дядько і його родина люб’язно нам допомогли, надали квартиру у Запоріжжі, в якій ми прожили п’ять років. Для мене був досить серйозний челендж – їздити звідти на роботу у Вінницю. Не пам’ятаю вже точно, але, здається, роки три я так і їздила між містами.

Перший семестр навчання було дистанційне, тому що не було де проводити лекції – самі стіни. Потім робота була налагоджена вахтовим методом. Я приїжджала і в мене було вісім пар на день, включно із суботою. Навіть не розумію, як ми так витримували. Згодом, по вісім пар проводити заборонили і стало по п’ять. Так два тижні відпрацювала і їхала назад. Через місяць – назад.

фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

Вам, як переселенцям, не могли організувати житло у тому місті, куди переїхала робота?

Насправді, питання житла – найгостріше для переселенців. Але виїхало тисячі людей, а де взяти такі можливості?

Чим ви займалися в Запоріжжі, поки в університеті була не ваша зміна?

Взагалі, я була мама у декреті. Хотіла посидіти три роки, подумати, чим би хотіла займатися. Коли декан запитав, чи не хочу я попрацювати, думала відмовитися, але він сказав, що це дистанційно. І от зараз, під час карантину, багато хто зрозумів, що для дистанційного навчання потрібно працювати значно більше, ніж в аудиторії, коли в тебе є роками  напрацьований матеріал. До того ж, студентів багато, вони надсилають фотографії робіт, це треба перечитати, відповісти… Я займалася роботою в університеті і репетиторством.

У 2014, коли війна тільки починалася, багато хто розраховував виїхати на кілька тижнів і повернутися додому…

Так, ми теж виїхали на два тижні. Поїхали на море. Мене щодня хтось запрошував до себе, а я всім говорила, що зараз ми на морі, а там армія зробить свою справу і ми поїдемо додому. Потім ми продовжили до трьох тижнів, потім ще на два, ще на тиждень. І так продовжували, доки не закінчилися гроші. Тоді ми поїхали у Запоріжжя.

фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

Тобто, думки повернутися у Донецьк і сподіватися вдома, що війна скоро закінчиться не було?

Мені було дуже страшно. От, про піраміду Маслоу я, звичайно, знала, але ніколи не усвідомлювала ці базові потреби. Але тобі нічого в житті не треба, коли поряд стріляють. Якщо у людини є можливість забрати своїх дітей і себе з місця, де з дуже великою вірогідністю може прилетіти у двір, в будинок, то це обов’язково потрібно робити.

Зараз все засновано на креативності

Як це – переїхати у нове місто, де потрібно все починати з нуля?

Це такий виклик, який, коли проходиш, розумієш, що ти все можеш. Мені дуже пощастило, направду. Не минало і дня, щоб хтось не зателефонував і не запросив на дачу, в квартиру. Часом навіть казали: «У нас квартира, щоправда, маленька, двокімнатна. Звичайно, вам буде тісно, але ми більшість часу на роботі, тому дуже не потіснимо». Я думала «Боже мій, які чудові люди, пропонують своє помешкання і ще й переживають, що нам буде не зручно».

Мій дядько і його сім’я не мешкали у своїй запорізькій квартирі, але там було все – ковдри, подушки, ложки. У мене не виникало питання, як у багатьох – за які гроші це все купувати. Побутові речі у мене були забезпечені. Залишалося питання – на що жити. Я думала, чим би могла займатися, вирішила – репетиторством. Але у Запоріжжі зовсім інші ціни, не такі, як в Донецьку. Тоді було 50 гривень за годину. Та місто не знайоме, я не орієнтуюся у місцевості  і скільки часу потрібно на дорогу, бази дітей не маю, поки її наберу…

фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

Тоді я вирішила, що можу спертися на донецьких дітей, але мені потрібно зробити такі заняття, щоб батьки, серед яких, можливо, теж хтось втратив роботу, були готові платити. Тоді вперше почали з’являтися цікаві заняття, за які діти «викручували» руки батькам, щоб займатися.

Якщо люди тільки зараз відкрили для себе радощі онлайн занять, то я це зробила в 2014 році і це вирішило питання з грошима. Ці заняття не вимагали жодних фінансових затрат, я проводила їх через Skype.

Я й дітям зараз кажу, що світ змінюється. Якщо колись, у Древньому Єгипті Ніл забезпечував життя країни, наші родючі землі означали, що буде хліб, то цей час минув. Так само, як і час промислової революції. Зараз все засновано на креативності.

фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

У мене одразу стало багато учнів, до того ж, не лише з України. Були з Туреччини, Вірменії, Росії, США. А США – це мінімум вісім годин різниці. У мене були заняття о другій годині ночі. З українськими дітьми, відповідно, заняття проводила вдень, а у проміжках постійно потрібно було вигадувати щось нове. Це був період, коли я максимально багато працювала. До того ж, ніхто не відміняв побутові проблеми.

Що саме ви викладаєте?

На сьогоднішній день в мене є курси онлайн з захоплюючої механіки – те, що вивчають у 7 класі, але у цікавому форматі. Зараз зробила продовження для 8 класу. Є комунікативний курс, називається «Мой успешный суперспич» — ми через соціальну психологію вчимося дебатувати. Це курс від 11 років до безкінечності. І є курс з креативності. Я роблю курси короткими — по 10 занять.

Згодом у мене з’явивися «Дитячий науковий клуб» – ДНК, я туди збирала різні гуртки технічного напрямку. Щось вела сама, з кимось співпрацювала. Досі люди пишуть, що це було чарівне місце в Запоріжжі. Гадаю, що це був мій найкращий проєкт на сьогоднішній день.

Проєкт «Весела наука» — франшизна річ, а мені хотілося чогось свого. З неї якраз виріс «Дитячий науковий клуб».

фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

Ми і свята тематичні робили, з домішками науки, з використанням яскравих фізичних і хімічних дослідів, і дитячі наукові семінари, і сімейні табори. Науковий гурток, де змішані фізика, хімія, природознавство, математика, досліди – це чудово. Це я люблю найбільше.

Що ще любите в своїй роботі?

Люблю, коли мене хвалять і на конференціях виступати (сміється). Насправді я жартую, бо люблю бачити результат. Особливо, коли діти маленькі, це стає помітним дуже швидко. Дуже подобається, коли діти ставлять запитання, шукають відповіді, коли у них горять очі. Вони ж теж мені багато чого цікавого розповідають.

Якось запитала у дітей, що їм подобається у моїх заняттях, а вони кажуть: «Тут можна розмовляти». І батьки деякі мені про це говорили. Спочатку я здивувалася, а потім мені пояснили, що в школі ж треба сидіти і лише чекати, коли тебе запитають. До того ж, чекають не міркувань, а конкретних відповідей за підручником. А в мене є можливість висловити свою думку, не побоятися її захистити. Це дуже розвиває дитину. Це ж так важливо – вміти захищати свою думку!

фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

Який головний урок ви для себе винесли, виходячи з подій, які вам довелося пережити і змін у вашому житті?

Насправді, мені все так легко вдавалося завжди. Але десь муляло, що я не до кінця займаюся своєю справою. Те, що я роблю зараз, мені подобається більше, ніж викладання в університеті. Хоча, там є свої переваги. А зараз я роблю те, що хочу і як хочу.

Переконана, що в кожного є мрія, дитяча, десь глибоко закопана, але ми весь час вагаємося, чи можна нею заробити. Так, ось, у 2014 році для нас була можливість почати робити те, про що мріяли завжди.

фото: Оксана Русанова, для BitukMedia

Коли тебе вибили і ти вимушений все починати з нуля, чому б не почати робити те, що завжди хотів? Якщо перед тобою зачинили двері, озирнися, — я впевнена, що будуть відчинені інші двері, або, принаймні, вікно. Можливо, складна ситуація дається, щоб ти подивився всередину себе і почав робити те, для чого прийшов у цей світ.

А ще я вважаю, що будь-які задачі мають рішення. Потрібно взяти і зробити. До речі, кожен позитивний досвід – запорука того, що і наступного разу все вийде.