Емоційні історії волонтера Наталії Воронкової про дітей “сірої зони”, українську армію і допомогу

179
Фото з Facebook Наталії Воронкової

Наталія Воронкова – волонтер зі стажем. До війни директорка відділу реклами і маркетингу у фармацевтичній компанії. З початком  гарячої фази протестів на Майдані стала волонтером. Опікувалася медиками та постраждалими під час сутичок.

З початком війни почала допомагати військовим, а згодом, й опікуватися Київським Військовим Шпиталем. Організувала там волонтерський пункт та зібрала команду небайдужих громадян, які і по нині допомагають та підтримують нашу армію, дітей-сиріт в районі проведення ООС та місцевих мешканців.

Історії Наталі насичені емоціями – про дівчинку, яку вивозили з-під обстрілів і показували мультики, про жінку, яка не хотіла їхати з села на війні через все, що в неї залишилося – корову, про гарну і обнайдійливу традицію для випускників із прифронтових міст, та, звичайно, про українських військових і волонтерів.

Розкажіть, Наталія Воронкова – хто вона? Ким була до війни і як почала займатися волонтерством?

Я 10 років пропрацювала на фармацевтичній фірмі, займала посаду директора відділу реклами і маркетингу.

Фото з Facebook Наталії Воронкової

В мене була мрія, я казала чоловікові, що коли наші діти виростуть, я візьму дитину з дитячого будинку, але не знала, що життя так повернеться, що в мене буде багато дітей з дитячих будинків.

В кожному дитячому інтернаті є улюблена дитинка, хоча так не можна казати, ми намагаємося приділити час і уваги по можливості всім.

Звичайно, все почалось з допомоги пораненим на Майдані та лікарні Швидкої Допомоги. Потім початок АТО і перші поранені хлопці, 95 бригада. Вони мені сказали, що їхні є у військовому шпиталі і я поїхала до них. Мене не одразу прийняли, сказали, що не треба лізти зі своїм уставом до нашої дзвіниці, але я почала на той момент вже спілкуватися з керівником військової медицини, тоді був Андронатій Віталій Борисович. Ми поговорили, я сказала, що ми можемо робити, як можемо допомагати і нам виділили кімнату в приміщенні ГКВШ, так, власне, почала працювати перша група «Волонтерської сотні».

З часом хтось пішов у вільне плавання, хтось в окремий напрям. За ці роки вже сформувався колектив, на який я завжди можу покластися.

“Вони є в мене, а я є в них, і це найбільша підтримка і моя мотивація”

Мене дуже часто питають, чому ти це все не покинула. Це відповідальність, особливо за «Волонтерську сотню». Мені кажуть: «Якщо ти підеш то ми теж, ми не зможемо займатися волонтерством». Це відповідальність перед хлопцями на фронті, які втрачають своє життя, своє здоров’я, і я не можу сказати їм, що я здалася, я втомилася. Особливо, коли пишуть і дзвонять діти з інтернатів і питають, коли ми вже приїдемо. 

Бувають випадки коли ми не встигаємо доїхати вчасно, я дзвоню, і кажу: «Вже 9 година вечора, ми не встигаємо», а мені директорка каже: «Приїжджайте, вони вас чекають. Діти в піжамах, але вас обов’язково дочекаються». І в нас вечір в піжамах, обов’язкове спілкування, обнімашки.

Фото з Facebook Наталії Воронкової

Найкращий сюрприз був на мій День народження, наші підопічні підрозділи і діти записали вітання, і друзі увімкнули на великому екрані. Мені було дуже приємно, адже вони є в мене, а я є в них, і це найбільша підтримка і моя мотивація працювати далі, до перемоги. Це неймовірні відчуття, коли відвідуєте дітлахів на Сході в інтернатах, і ви ще не встигаєте поїхати, як вони питають, а коли ви приїдете наступного разу?

Через війну почала менше приділяти часу своїм дітям. В мене двоє дітей. Я вважаю, що вони виросли за цей час без мене, вони на мене ображаються за це, але я їм кажу, що в них є я а в дітей з інтернату  нікого, тому ми маємо віддавати трохи своєї любові їм.

У 2014 році, коли моїй доньці було 13 років я взяла її з собою на Схід. Так, я погана  мама, напевно, але я з нею спілкувалася, як з дорослою і  мені не вистачало рук робити майстер-класи, а вона дуже добре вміє робити щось руками і вміє знайти підхід до дітей. Ми отримали дозвіл від батька і  планували поїздку без екстремальних умов, але сталась непередбачувана ситуація.

Це було в Часовому Яру, після майстер-класів ми співали Гімн України. Тоді ми їздили разом з Діаною Макаровою, і вже після концертної програми, до нас підійшла керівниця закладу і каже:

«А тепер  біжіть. Бачите старших хлопців? Вони з Вуглегірска і  вже здали вас сєпарам. За вами вже виїхали». Страшно не було, була велика відповідальність за людей і мозок швидко шукав вихід з ситуації. Ми почали вбивати координати, мережа лежала, інтернету не було, грудень, вечір. Нам потрібно було виїхати до Артемівська (тепер Бахмут) і на той момент я ще не знала зону АТО як свої 5 пальців. Тоді дзвонили розвідники, кричали в трубку, що до них поступив перехват зв’язку сєпарів і дійсно по нас вже виїхали. 

Ми виїхали, я дала команду в рацію всім трьом екіпажам зняти українську символіку, за яку нас просто розстріляли б. Домовилися, якщо нас зупинять, перемовини вестимемо лише я і Діана Макарова, всі інші мовчатимуть, а дівчата плакатимуть, аби  викликати жалість. Була впевненість, що все буде добре, ми прорвемося. 

Ми вже виїхали на трасу, повернули навмання, інтуїтивно, і на зустріч нам виїхали наші розвідники. Я зрозуміла наскільки все було серйозно, коли  мене взяли за комір куртки і кричали: «Ти розумієш, що могло бути, ти чим думала?» Інший курив сигарету і сказав: «Ну, чого ти від них хочеш, бачиш що вони «ї**нашки». Так нас потім ласкаво і називали. 

Донька дуже достойно пройшла це випробування але воно на неї дуже сильно вплинуло і вона сказала: «Мама, ти вибач, але більше на Схід я не поїду. Я краще допомагатиму тобі тут». 

Оля, Надя, Водяне

Ця історія почалася в 2014 році. 

Ми приїхали у Водяне, світла немає, місцеві жителі сидять по підвалам і їх підгодовують наші військові. Ми привезли продукти, сир, ковбасу, і коли я спитала, як давно вони їли такі продукти, люди відповіли, що не бачили такого близько чотирьох місяців. І я запитала: «Чого ви тут сидите, жодного вцілілого будинку?», а вони кажуть: «От, коли буде так, як в Пісках, тоді ми поїдемо».

На той момент родина Олі (місцевої дівчинки, наразі вона наша улюблениця, живе в Слов’янську) відмовилася виїжджати, сказали, що не мають куди. Але 20 січня 2015 року подзвонила мама Олі і плакала. Там почався масований обстріл Градами, жодного будинку не вціліло, вона просила вивезти їх. 

Оля. Фото з Facebook Наталії Воронкової

Ми тієї ж ночі зібрались на Схід, на під’їзді до Донецької області телефонуємо їм, а зв’язку немає. Це дуже страшний момент, – коли ти не знаєш, чи доживуть люди, яким ти хочеш допомогти до ранку, чи вони ще живі. 

Нас тоді зустріли СіМІС  і сказали, що туди проїзд закритий через обстріли. Ми відповіли, що доїдемо в будь-якому разі, з ними чи без них і вони погодилися нас супроводжувати.

Ми приїхали і бігали шукали по будинках людей, максимально їх «упаковували» в наш транспорт. В нас було одне вантажне авто, одне цивільне, для перевозки пасажирів. 

Ми шукали по підвалах Олічку. Діана (Макарова) тоді її винесла на руках. Ми її вивезли до Красноармійську і перше, що хотіли зробити – нагодувати. 

Перше привокзальне кафе, ми замовляємо їжу, Оля підіймає голову, а там телевізор і по ньому йде футбол, який дивляться два чоловіка з пивом, сидячи за барною стійкою, і Оля каже: «Я б дуже хотіла подивитися мультики». 

Ми підійшли до цих чоловіків, розказали історію Олі, що її вивезли з-під Градів і попросили знайти мультик. Вони на нас подивилися, як на божевільних, але мультик знайшли. І така собі картина маслом: ми годуємо Олю з ложки, вона дивиться, не відриваючи очі від екрану, мультик, чоловіки на барі дивляться на Олю, на мультик про рожевого поні і п’ють пиво…

Ми також привезли людям їжу і допомогу, яку збирали в Києві, і вони дуже дивувалися, за що їм це. Я казала: «Це від України, Україна своїх не кидає». Жінка, яка приймала допомогу, Надя, була в шоці і в цей момент почався обстріл, лягало по сусідніх вулицях і я кажу: «Надя, їдемо з нами», а вона мені: «Я не можу, в мене тут корова». Мені як міській жительці було дивно, – ставити життя корови вище за своє. Я тоді психонула і кажу військовому: «То застріли цю корову», а вона плаче, просить тільки не корову, бо для неї це було все. В неї в сараї був снаряд від Граду, і їй би його ніхто не розміновував, вона могла загинути. Ми тоді поїхали без неї і сказали: «Як надумаєте їхати, – дзвоніть». Бо в нас повний мікроавтобус людей, яких треба було вивезти в першу чергу. Надю ми вивезли вже пізніше. 

В цей день ми знайшли ще одного нашого підопічного, хлопчика в якого була четверта стадія онко захворювання, і йому було тоді лише 11 років. Він був в лікарні в Донецьку. Його бабуся приїхала забрати пенсію сюди щоб купити ліки і не встигла потрапити додому в Донецьк, тоді ввели пропускну систему і на пропуск треба було очікувати місяць, а він там сам і йому було дуже погано. Бабуся була єдиним опікуном хлопчика. Тоді я подзвонила на той момент заступниці міністра охорони здоров’я і вона знайшла в окупованому місті медсестру, яка погодилася доглядати хлопчика, поки бабуся не повернеться.

Діти підземелля. Є і немовлята. Фото з Facebook Наталії Воронкової. Дебальцеве, 1 лютого 2015

В той момент підключилися всі, і всім я дуже вдячна: СБУ, Державна прикордонна служба України, СІМІС, ЗСУ, штаб АТО. Ми отримали дозвіл за добу і наступного дня бабуся поїхала до онука.  Пізніше була ситуація, коли його вивезли з Донецька під Покровськ, в нього впали тромбоцити  і треба було терміново відвезти його знову в онко центр в Донецьку, як найближчий. Тоді знову підключалися всі, хто міг і ми за кілька годин доставили Єгора у відділення. Мені дзвонив лікар і казав: «Наталю, ще б година-дві і ми його втратили б» .

Наразі  хлопчик живий, здоровий, в нього ремісія, бабуся вже померла. Він знаходиться в дитячому будинку сімейного типу на підконтрольній Україні території. Досі згадує цю історію і каже, що я його янгол-охоронець, а я кажу, що я лише руки, лише посередник.

Волонтери для мене – це посередники між доброю волею людей та вищою силою згори. В мене є улюблена молитва «Господи, дозволь бути інструментом в руках твоїх».

“Вишиванка в АТО – проект який об’єднав Україну”

Розкажіть як виникла ідея проекту “Вишиванка в АТО”, адже йому вже 6 років?

Проект виник в той момент, коли мої діти виросли з вишиванок і ми вирішили їх передати дітям в зоні АТО, підопічним в Авдіївці. Вишиванка дісталась дівчинці Дарині, і була трохи задовга для неї в рукавах, але дитина була такою розчуленою, обхопила себе руками і просила не забирати вишиванку, бо дуже чекала на неї, хоча волонтери обіцяли привезти їй трохи пізніше вбрання саме її розміру.

Новотошківське, Луганська область. Звичайна, але дуже патріотична школа майже на лінії розмежування. Фото з Facebook Наталії Воронкової. 2016 рік

Трохи пізніше почали звертатися викладачі, які до свята хотіли б одягнути дітей та самим мати вишиванки, аби показати свою позицію, але не мали можливостей придбати.

Потім був хлопчик з Рубіжного, якого побили старші діти через те, що він носив нашивку з прапором України, ми захотіли йому подарувати вишиванку.

Так склався наш проект. Пізніше ми оголосили всеукраїнську акцію «Вишиванка в АТО» і нам присилали вишиванки зі всієї України. Також дуже вдячні колишній очільниці МОН України Лілії Гриневич за підтримку. В 2019 році до акції приєднався колишній голова СБУ Грицак В.С. та співробітники служби безпеки України, які передали вишиванки для діток з ДЦП з Кремінної, з реабілітаційного центру.

Цього року через карантин проект довелося заморозити, адже у район проведення ООС не пускали і всі дитячі будинки та реабілітаційні центри були на карантині.

Також в нас є проект для випускників з прифронтової зони «Попелюшка з АТО», де ми допомагаємо підготувати випускниць і випускників до  випускного балу, передаючи сукні та костюми. Наші підопічні живуть поряд із лінією розмежування і тому  майже не мають можливостей придбати випускні наряди. 

Через карантин цей проект також довелося призупинити. 

Але волонтерство на карантині не зупинялося. Ми працювали в нових умовах: в шпиталях – через медиків, з дитячими будинками дистанційно, передавали допомогу на фронт для мобільних і війсткових шпиталів. 

“Потреби фронту ніколи не закінчуються”

Ви і фронтовий волонтер, 6 років ви допомагали на фронті, які потреби у військових зараз?

Потреби фронту ніколи не змінюються: це бензопили, які важко списати, генератори, яких не вистачає, захисні плівки, лопати і наразі за останні два роки значно погіршилося медичне постачання бригад, коли вони виходять з зони ООС.

Я займаюся питаннями медицини з 2014 року і бачу як відбувається це погіршення, зменшується якість надання медичної допомоги. Особливо є проблеми з  набором особового складу, коли бійців не перевіряють і на передову потрапляють люди з діагнозами, які не дають право на службу.

Свого часу я привернула увагу до цього питання і керівництво МОУ відреагувало на цю проблему.  

Фото з Facebook Наталії Воронкової

Наразі в районі проведення ООС працюють рентген-кабінети, куди направляють новоприбулих бійців на обстеження перед відправленням на передову. Почалися певні зрушення, але все ще маємо серйозні проблеми, в тому числі, коли після поранення по прибуттю в шпиталь виявляється, що боєць має гепатит групи С. Ці питання не висвітлюються публічно, і досі ми не маємо офіційної статистики на такі захворювання серед військовослужбовців, а випадки є не одиночні.

“Співпраця з МОУ позаштатним радником заступника  міністра оборони – ще одне моє волонтерство”

Ви коли були позаштатним радником заступника міністра оборони, також підіймали питання військової медицини, розкажіть про цей досвід у вашій роботі.

Я добровільно  взяла на себе певні обов’язки і займалася моніторингом стану медицини та харчування  бійців в бригадах. Всі поїздки на фронт були за власний кошт, окрім волонтерських рейдів та роботи з дитячими будинками, я працювала з бригадами.

Фото з Facebook Наталії Воронкової

Завданням було – дивитися на проблеми не однобоко. Вислуховувала обидві сторони: солдатів та командирів. Головне – зрозуміти в чому корінь проблеми. Проблема в середині ланки або через кадрові питання, або це прогалина в системі.   

Позитивно оцінюю співпрацю з колишнім очільником МОУ – Степаном Тимофійовичем (Полтораком. – авт.), а також з іншими людьми, які займали ключові посади, адекватно реагували на проблеми, завжди намагалися знайти рішення і приходили до спільного консенсусу.

Наразі, теперішній очільник МОУ та попередній не хочуть чути про проблеми і їх вирішення. Можливо, це пов’язано з загальною політикою в країні, а також з політикою, яку впроваджує ОП. Наразі актуальна «гра в мавпочку»: не чуємо, не бачимо, не озвучуємо. 

Я пішла з посади у вересні 2019 року і наразі системно допомогти вирішити проблему не можу. Можу лише вислухати, але інструментів для вирішення та підняття проблем немає.

Чи надходила пропозиція співпраці після виборів?

Мала надію на співпрацю з першим міністром  МОУ уряду Зеленського (мова про Андрія Загороднюка, – авт..), але ми не знайшли з ним спільної мови. Перший конфлікт відбувся з питань «розведення в Золотому 4», де міністр підтримав проросійсько-налаштованих громадян.

Люди звезені в Золоте кричали «Нехай українські війська йдуть геть!» За 20 км від зони розведення.

Коли я казала Андрію: «Подивися, це сєпари, це вата», він казав: «Та ні, це місцеві». В той же час, проукраїнські жителі писали президенту петицію, аби розведення не відбулося.

Наразі, Катеринівка та Золоте 4 в сірій зоні і за планом влади, поліція має патрулювати населені пункти. В реальності, поліція відмовляється йти в зону розведення, адже це небезпечно для життя.

Всі знають, що наразі в цій зоні працюють ворожі ДРГ, а сторона супротивника активізувалася і заявляє, що займе сіру зону.

В  ЗМІ наразі подають маніпуляцію, що зона розведення – це, умовно, один квадрат, а якщо 50 метрів далі, то це вже не входить в зону розведення. Обстрілюють поблизу Золотого, Катеринівки та Петрівського. Це підтвердили навіть представники ОБСЕ. Та навіть штаб ООС визнає, що зону розведення обстріляли. Наші люди там кинуті напризволяще.  Україна не контролює ці території. 

Як, на вашу думку, потрібно змінювати ситуацію на фронті і в країні?

По-перше, треба давати адекватну відповідь на придушення вогню супротивника.  Є групи які не мають обмеження на адекватну відповідь. Ми товаришуємо з ними і допомагаємо їм.  Їхня робота спрямована лише на антиснайперську роботу. Щодо інших, тут залежить від комбатів  і комбригів і тут відіграє роль загальний політичний курс. Армія наразі дуже деморалізована і перетворюється більше на паперову армію зразка 2012-2013 рр.

Командирів змушують робити абсурдні речі і створювати «штабний» порядок, замість того, щоб воювати. 

У нормального командира і так буде порядок та дисципліна в особовому складі. Порядок на фронті – це не побілені бордюри, це довіра до командира і сприйняття його, як лідера.

Наразі відбувається знецінення ролі військового. Ми забули говорити «дякую» нашим військовим.

Хочеться, щоб люди зняли рожеві окуляри і почали мислити стратегічно, а не тільки категорією «холодильника, хліба і видовищ».

В мене до людей прохання не забувати, що в країні йде війна. Ви настільки змучилися від усіх цих новин, що перестали помічати головне. Хтось там на передовій наразі втрачає своє життя і здоров’я, аби ми тут мали можливість жити і спостерігати за всіма цими новинами. Будьте вдячними нашим захисникам, нашим медикам. Пам’ятайте, що ми пришли в це життя, щоб зробити щось корисне, прожити своє життя не дарма.

Автор: Ірина Семеняка, волонтер, фотограф