«Творчість – це ядерна фізика»: актор Дмитро Усов про українське кіно

512

За останні 6 років українське кіно ніби проростає і народжується. Знімаються нові фільми, стають впізнаваними українські актори, а глядач має з чого обрати в плані жанру та сюжету. З одним із наших молодих акторів ми поговорили про особливості акторської справи в Україні, чому досі існує спільний продукт з РФ та яке майбутнє в українських фільмів.

Коли ти вирішив стати актором?

Коли вчився у школі, ходив до театру-студії «10 квартал», яку заснувала Людмила Андріївна Костенко – прекрасна жінка і професіонал, наша театральна мама. Вперше прийшов з другом за компанію і мені дуже сподобалося. Батьки хотіли, щоб я вступив на юридичний, але коли почав їздити на екзамени в Дніпро, зрозумів, що це не моє.

А театр на той час мене дуже захопив. Якось Людмила Андріївна мені сказала: «Видишь, бегает режиссер Саша, нервничает, переживает? Если ты можешь жить без этого, тогда живи. Если не можешь, тогда иди и поступай».

А потім ми з мамою поїхали до Києва, де я вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Пам’ятаєш свою найпершу роль?

Так. Це був 7 клас і відбувався якийсь творчий звіт чи щось подібне. Коли всіх змушують робити те, що нікому непотрібно і ніхто цього робити не хоче. Нам треба було грати зв п’єсою Івана Карпенка-Карого «100 тисяч». Мені та однокласниці дали ролі. В цій виставі нам на сцену мали поставити стіл, але його не винесли, тоді я з дуже діловим виглядом протягнув того стола з куліси на сцену, ніби так і потрібно, і продовжив грати.

А ні, брешу! Найперша роль в мене була геніальна – пінгвінчика. Я тоді ще картавив, то був взагалі клас третій. Просто в костюмі йшов з одного кінця сцени в інший.

Які особливості твоєї професії?

Успіх у професії має свою ціну. З акторами часто трапляється профдеформація. Якщо ти хочеш бути хорошим актором, який подобається людям і в якому люди впізнають себе, то в тебе на підкірці все життя крутиться бобіна. На неї ніби записується будь-яка подія: похорон близької людини, весілля, сварка з коханою дівчиною чи хороші спільні моменти, все, що відбувається в твоєму житті, що викликає емоції.

Ти себе по ходу події аналізуєш, запам’ятовуєш свій фізичний і емоційний стан, вираз обличчя. Повсякчас знаходишся у внутрішньому самоаналізі.

Якщо ти занурився в акторство, то це вже відбувається підсвідомо, навіть коли цього не хочеш. От, тобі хочеться спокійно прожити срач з коханою дівчиною, а ти все одно ловиш себе на думці, що в цей момент запам’ятовуєш свою поведінку, її поведінку, жести, міміку.

Така, легка форма шизофренії. Один Діма з’ясовує стосунки, а інший Діма сидить з олівцем і записує. А потім той, що записує, каже: «Та нє, Усов, почекай, давай тут краще отак скажи, так буде ефектніше». А потім ти сам собі кажеш: «Ти що вже зовсім? Може потім пограєш!»

Актором, напевно, цікаво бути – можеш на собі різні образи приміряти, різні епохи і події переживати.

Так, це круто. Якщо ти хороший актор, — втілюєшся, цікавишся тим часом, намагаєшся бути органічним, щоб в людей не виникало думки: «Боже, що воно наярює».

Бо є такі персонажі, які вилазять в будь-яких фільмах тільки за рахунок типажу. Віднайти себе в різних образах – це важка робота. Це не добре і не погано, — це просто робота.

Ринок акторів дуже переповнений і перенасичений. Та залишається питання професійності. Зараз епоха деформації, інфантильності. Коли люди займаються тим, чим не мають займатися і лізуть туди, куди їм не треба – це велика біда. Коли в акторство лізуть люди, які жодного дня не попрацювали, щоб стати актором, перестають платити професіоналам, і їхні вміння зливаються.

У нас так від акторів до президента. Не потрібно брати на ролі аматорів і людей, які не розуміються в цій справі, навіть якщо вони типажні чи менше коштують. Це все сприяє деградації професії і продукту. Звичайно, в нашій професії є самородки. Але  їх одиниці. В ядерну ж фізику будь-хто не лізе. Акторство і будь-яка творчість – це ядерна фізика, тільки по-своєму.

Чи є в тебе роль, якою ти пишаєшся?

Сподіваюся, що роль, якою пишатимуся, завдяки якій я зазвучу масштабно, ще попереду. Але є ролі, за які мені не соромно. Наприклад, за виставу «Наш клас» Сергія Перекреста. Це був перший випадок, коли я пішов з ТЮГу, і це було прекрасно. В тій роботі всі були прекрасні.

facebook.com/pg/vustava.nashklas

Якоюсь мірою я пишаюся виставою «Афродизіак». Ми грали цю драматичну виставу в цирку – зала на 2000 людей. В мене головна роль, дуже серйозні масштаби, біля мене зіркові актори: Вертинський, Ярема, Суржиков… Взагалі, вважаю, — це показник, що в нас на жодній виставі не було менше 1000 глядачів.

Не соромно за виставу «Енеїда» в сучасному трактуванні, яку ми зробили в Одесі. Там в мене теж головна роль – Енея. Вони в нас переселенці з Донбасу. Це постановка про зараз, про тепер, про всі політичні речі, історії, які зараз болять, які є відкритими ранами… Режисер Максим Голенко бере мене тільки на ті проекти, в яких «важко не здохнути». В «Афродизіаку» я перший раз не здох, в «Енеїді» — другий. І це масштабні проекти з купою людей, з дуже дорогими декораціями. В «Енеїді» взагалі на сцені шматки літака МН-17… Я щасливий, що по суті є вільним митцем.

Чому ти пішов зі стаціонарного театру?

Щоб в мене було право вибору і наді мною ніхто не стояв із вказівками скільки і яких ролей та вистав я повинен зіграти. Зараз не те, щоб був надлишок запрошень, але я граю там, де хочу. Це для мене важливо.

Як, наприклад, з Жаданом (вистава «Покоління пепсі») — ми  з режисеркою довго шукали про що саме хочемо сказати глядачу, ретельно обирали матеріал.  Я хотів, щоб була тема, де ми говоримо про актуальне.

У Жадана є цілий блок про війну, про переселенців. І це було б нечесно і неправильно, якби ми проігнорували його і взяли лише комедійні історії.  Про це треба говорити. Ми намагалися не в лоба сказати: «ви, скоти, пам’ятайте про війну!», а «народ, є така історія, а є така, а є переселенці, а що буде з тими, хто повернеться з війни».

Зі сторінки Дмитра Усова у facebook

Наше завдання – підтягнути глядача до того, що нас турбує,  не дати забути про важливе. Ми закидаємо історію, а ти вже сам думай, справляйся з цим, борися, живи.

Кого ти ніколи не зіграєш?

Наразі такого немає. Якби мені зараз сказали зіграти якогось умовного Моторолу чи Прилєпіна і я побачив, що це крутий сценарій і там крутий режисер, — навпаки, погодився б. Звичайно, якщо це не «Крым – дорога домой» і не «Ополченочка».

Оскільки ми вже заговорили про ролі в кіно, чи легко бути актором в нашій країні?

Якщо говорити про серіали – тут у нас совок. На жаль, нікуди не дінешся від «вєлікого рускага язика». Ми можемо скільки завгодно говорити, що потрібно популяризувати українську мову, тим не менш, чуємо: «йдіть в дупу – українська для комедій, русский для драм».

У 99% виробників контенту – це питання подальшої  монетизації. Незважаючи на війну з Росією. Їм ваші квоти і українізація до одного місця, мовляв: «навіщо мені знімати українською, якщо потім я не продам це в країни СНД, і в першу чергу за порєбрік?»

Більше того, в Україні дешевше знімати, ніж в Росії і якщо знімати тут, сюди капають російські гроші. І більшість російськомовних серіалів або знімаються виключно на гроші РФ, або ж РФ і України.

Це велика біда і стрес для акторсько-режисерсько-кіношної братії. Особливо після 2014 року. Дякувати богу, що є такі прекрасні приклади, як Римма Зюбіна і Ірма Вітовська. Вони від цього відмовилися і послали всіх на**р. Я ними захоплююся.

Але таких одиниці. Всі інші, і я в тому числі, — заробітчани. Так, в мене є позиція, я знаю хто агрессор, чий Крим… але, на жаль, в цій професії майже весь контент знімається російською мовою, ще й без українських номерних знаків на машинах, без гривень у кадрах і без назви столиці…

Є осередок, як я – напівмудаки, які заявляють про свою українську позицію, але при цьому працюють в ось таких гібридних проектах.

Якщо в моїй країні мене не кличуть в вітчизняні серіали або проекти, то мені треба або загнутися, або піти заробити в таких «серіальчиках». Якщо нормально зароблю, — кину Дейнезі (засновник БФ допомоги армії «Повернись живим») на армію.

Так живе в Україні більшість акторів. І це жесть.

І є ще одна  умовна категорія акторсько-режисерької братії, якій байдуже на ці ваші патріотизми, яким просто пофіг де з ким і за чиї гроші, вони «внєпалітікі».

Коли мені не зовсім ср**а, то я відмовляюся зніматися в гібридних  проектах. Так, зніматися там соромно. Але у виправдання скажу, що були для наших каналів суто українські проекти, розраховані на нашого глядача і я дуже радий тому, що хоч якийсь баланс вдається зберігати.  90% акторів знімаються в цій трешаніні тільки заради грошей. Але найгірше, що «піпл це хаває».

Як на мене, фільми, зняті живою українською мовою, дуже «заходять».

Ти ж згадай історію, коли вирішили дублювати в кінотеатрах українською. Всі фукали спочатку, а зараз наша озвучка одна з найкрутіше адаптованих. Після Революції Гідності вирішили, що треба знімати наше, на це почали виділяти кошти. Так, є помилки, але суть у тому, що цей маховик запустився.

Дуже круто, що з’явилося Держкіно, завдяки цьому з’явилися фільми саме українською, саме про нас, про те, що в нас відбувається, а не адаптоване, яке можна потім продати.

За 5 років рівень акторських робіт зріс, виросли круті актори, круті сценаристи, з’явилася маса проектів.

Так, наше кіно потрібно критикувати і підказувати, слухати думку глядача, де він «повірив», а де «не повірив». Але відвертих хейтерів, які хаять все, що виходить під знаком «українське кіно», я не розумію. Це або якісь ватніки, або недалекі люди, або ж їм треба пояснювати, що наше кіно тільки почалось і не можна його порівнювати зі світовими стрічками повною мірою.

Якщо ти живеш в Україні, то розумієш, що ця індустрія нікому не була потрібна, окрім декількох фанатів цієї справи. Кіно  треба підтримувати в будь-якому випадку.

А як актори отримують ролі в кіно?

Ця професія – лотерея. Тут більше, ніж будь-де відіграє роль фарт, удача. Успіх і невдача залежать від випадку. Буває, що достатньо просто дзвінка режисеру, аби нагадати про себе, а він тобі пропонує роль. Ця професія вимагає певної медійності, самопіару, нагадування про себе, присутності в інфополі кіно-театральної тусовки.

Ти маєш бути завжди готовим. Тобі об 11 ночі можуть подзвонити і запропонувати зйомку. Є ж різні ролі, герої, характери. У нас в серіали чи в кіно зазвичай обирають акторів за типажами. Чорнявий, високий, спортивний – герой; повненький, лисий, — комедійний персонаж… Тому, намагаєшся завжди всунутися в різні амплуа, щоб довести, що ти можеш бути різноплановим.

Зі сторінки Дмитра Усова у facebook

Це постійна робота над своїми навичками, фізичним і психологічним станом, зовнішністю, емоціями.

Як ставишся до того, що зараз відбувається з Держкіно?

Мене і всю кіношну тусовку розбомбило, що Кудерчук стала головою Держкіно. Це продовження теми деградації і опускання планки. Це свідома дебілізація всіх і всього, та продовження політики «умиротворения».

Політика Держкіно змінилася на гірше і зараз незрозуміло чого чекати. Що зараз буде з українським кіно, яке тільки почало вилуплюватися, і з жанровим кіно, і з документальним, і з масовим я особисто не знаю. І мої прогнози, як середньостатистичного актора цієї країни, невтішні.

А яке майбутнє театру?

Після того, як росіянам перекрили в’їзд до нас, тут почали з’являтися круті, наші антрепризи з нашими акторами. Ці антрепризи можуть звучати і російською, але вони наші, круті, якісні.

Вони катаються по всій країні, збирають аншлаги. Це дало поштовх театральним продюсерам робити своє. Антрепризна історія звучить завдяки Славі Жилі, Тетяні Едемській, Михайлові Бондаренку. І майже не було цих російських морд, які завжди приїжджали до нас похалтурити, отримати гроші і звалити. Театр теж ожив.

Але за останній рік росіяни відчули, що «їхній час настав», почали обривати телефон нашим прокатникам, щоб організовували гастролі їхніх вистав.

 

Зараз наш продукт знаходиться в підвішеному стані і невідомо як буде далі.

Ти більше актор кіно чи театру?

Я не можу чітко відповісти на це запитання. В усьому свій кайф. Але одне розумію: без театру я не зможу. В театрі все виваженіше, продуманіше, тут трохи більше часу, щоб зробити свою роль, свого персонажа якіснішим і глибшим, аніж в кіно.

Кіно – це більше виробництво, тут більше часових обмежень. В кіно, звичайно, можна зробити декілька  дублів, перезняти, але коли фільм виходить на екрани, то все, вже нічого не переробиш, потім то вже «плевок в вечность», як казала Раневська.

Театр – живіша річ. Я люблю і те, і те. Є різниця між способом існування актора в кадрі і на сцені. Якщо ти виходиш в цирку до глядача, то маєш працювати так, щоб останній ряд зрозумів, що ти там на своєму обличчі зображуєш, що хочеш донести. Твоя енергетика і всі акторські засоби мають працювати на це.

Кіно – це локальніша історія. Тут непрофесійно грати так, як в театрі.

Чи є стереотипи є у цій роботі, які тебе дратують?

Багато хто вважає, що акторство – це не робота. Типу, ми скачемо, граємо, співаємо, але для загалу це не вважається ремеслом, вони не бачать у цьому нічого складного. Дратує, коли кажуть шось типу: «а, ну ясно чого ти так себе поводиш, ти ж актьор»,  або «ти ж актор, зіграй нам щось».

Як справлятися з критикою? Від колег, режисерів і від глядача.

В мене все добре із самооцінкою. Я серйозно ставлюся до своєї професії, це моє життя. Є приклади акторів, на яких я б ніколи не хотів бути схожим. Критику сприймаю досить емоційно, але не через те, що я не хочу її чути, а тому, що сам по собі досить емоційний.

До критики адекватної людини я прислуховуюся, бо і сам хочу покращитися, і продукт зробити якіснішим. Глядачі теж бувають різні. Дехто пише: «Ах, ти тварь, за що ти Віру зрадив і Катю вбив!» і це відверто веселить.

А хтось пише конструктивні відгуки, і я погоджуюся з ними, беру в оборот, так би мовити. Взагалі в цій професії мало об’єктивності.

Що ти любиш в своїй професії?

Як казав Станіславський: «Любіть не себе у мистецтві, а мистецтво у собі». Намагаюся так робить, але не завжди це виходить, бо самолюбування і егоцентризм – невід’ємна частина акторської професії, хоч трісни. Це професійна необхідність, інакше не вигребеш.

Але є і інший бік — постійна гризня в собі, сумніви, самокопання, пошук, самоїдство. Це парадокс – ти отримуєш кайф, коли ти на сцені і на тебе дивляться, але при цьому розумієш відповідальність, яка на тобі. Професію я цю люблю і ненавиджу, будь вона проклята (сміється).

А тим, хто вирішив серйозно зайнятися акторською справою, що б ти сказав?

Як і в будь-якій професії, тут купа підводних каменів, і якщо ти на своєму досвіді на них не натрапиш, тобі ніхто про них не розкаже. Повернуся до того, що багато років тому сказала мені Людмила Андріївна Костенко: «Якщо ти можеш жити без цього, краще не починай, а якщо не можеш – то роби!»

Раніше BitukMedia писало про книгу «Наші на карті світу», у якій зібрані історії 80 українців, що прославилися у всьому світі.