Завершимо процес раз і назавжди: як активіст проводить декомунізацію в Україні

498
Вадим Поздняков: "Тут ще кілька тижнів тому була вивіска Управління СБУ в Харківській області російською мовою"

Навесні 2015 року в Україні узаконили процес декомунізації. Як і будь-які зміни в нашій країні, він виявився не швидким і з купою перешкод. Але там, де не справляється держава самотужки, підключаються активісти і небайдужі люди.

Одним із цих людей став і Вадим Поздняков з Харкова. Понад три роки тому хлопець з командою однодумців створили сайт “Декомунізація.Харків”, куди додавали об’єкти, які були декомунізовані і які ще залишалися  у рідній області. Згодом проєкт переріс у “Декомунізація України”, щоб робити все у правововму полі, а не у форматі патріотів, які їздили з ломами, кувалдами і тросами.

Виданню BitukMedia Вадим розповів як змінюється свідомість українців у рамках закону про декомунізацію, які перешкоди виникають і чому в нашій країні процес, який можна було б завершити за кілька місяців, розтягнувся на роки.

Все можна робити цивілізовано

“Ми писали звернення, які давали дуже малий результат і зрештою, нам таки доводилося часом їздити містом з тросами і кувалдами, — говорить Вадим. — Та в нас вже з’явилася база того, що не було демонтовано. Згодом нам почали додавати інформацію з області, а потім і з усієї України. Так ми вирішили почати працювати на території всієї країни. Саме це і дає більше результатів, ніж робота у Харкові, бо Харків, напевно, найскладніше місто для такої діяльності”.

Хлопець говорить, що за роки своєї роботи, бачить результат в усіх регіонах, від Львівщини (де, до речі, також досі є об’єкти, які чітко підпадають під дію закону про декомунізацію) до крайніх населених пунктів Донеччини чи Луганщини.

Сторений проєкт не грантовий, він тримається на особистих фінансах Вадима і на донатах.

“Для мене це важливо, щоб закінчити декомунізацію, яку потрібно було зробити ще в 1991 році і якщо її не зробили досі, я в собі бачу таку місію. Бажаючих нам допомогти багато, тому, це не суто моє бажання. Нам з усієї території України пишуть, або щось надсилають з об’єктів, або висловлюють підтримку, або допомагають фінансово”.

На сайті “Декомунізація України” ведеться хронологія декомунізації: що, де було демонтовано. Там є інтерактивна карта, де зеленими позначками позначено те, що вже демонтували, жовтими — те, що треба демонтувати, але воно чітко не підпадає під дію закону, а червоними — те, що на 100% має бути демнтовано, згідно закону про декомунізацію.

“Люди нам пишуть у соцемережах: “Подивіться, у нас серп і молот на Будинку культури, або в чигирях досі стоїть Ленін, або в центрі села на 5 тисяч людей досі стоїть Кіров, з нього лише зняли табличку і більше нічого не роблять. Ми перевіряємо інформацію, додаємо до бази і надсилаємо звернення до органів місцевого самоврядування. Якщо результату немає, я звертаюся до Інституту національної пам’яті, щоб вони надіслали роз’яснення місцевій раді, що це треба демонтувати. Якщо і це не дає результату, тоді намагаємося підіймати питання через ЗМІ і інший розголос”, — розповідає Вадим.

За його словами, місцеві мешканці самостійно здебільшого або бояться розбиратися з місцевою владою, або не знають механізмів.

“Була історія з дівчиною, журналісткою, яка приїхала до свого рідного села, зняла сюжет про величезний орден Леніна біля сільської ради. Я надіслав звернення місцевій владі, через кілька днів орден зняли, але піддали обструкції всю її сім’ю, почалася травля у соціальних мережах і в селі, яку ми ледь за місяць вирішили”, — пригадує хлопець.

Він розповідає, що найпростіше, що може зробити кожен мешканець міста чи села — це звернутися до органів місцевого самоврядування з проханням “на виконання закону про декомунізацію демонтувати об’єкт”, надати фотографії, адреси і попросити це зробити у визначений законом термін. Якщо відповіді немає, бажано звернутися до Інституту національної пам’яті з копією листа. Якщо буде великий саботаж, то з усіма листами і документами, потрібно йти до суду.

“Але, на жаль, через саботаж місцевих голів, нам і досі доводиться брати ломи і просто валити ці пам’ятники”, — додає Вадим.

До речі, в місті Путивль на Сумщині є музей, де збирають усі ці комуністичні пам’ятники. Їх там понад 100 штук. Вадим має можливість звозити туди усі дошки, погруддя, пам’ятники…

“Але місцеві голови через свою упоротість, не хочуть зберігати ці пам’ятники культурно, а потім скаржаться, що люди їх зносять і жаліються на вандалів, фашистів, бендер”, — говорить активіст.

фото: Вадим Поздняков

За роки такої діяльності, хлопець зізнається і вважає позитивом, що не все так погано на його Харківщині, як йому здавалося, щоправда, у контекті того, що “не лише Харків такий ватний”.

“Харків насправді доволі проукраїнське місто, у порівнянні з деякими. Наше місто велике, в нас багато і проросійської спільноти, і проукраїнської. Але наша проукраїнська спільнота більша за таку ж спільноту Полтави і Сум разом узятих”.

Боротьба з “недоторканим”

Вадим розповідає, що часто місцева влада намагається обхитрити закон, він називає це «кейс з пам’ятником невідомо кому». Наприклад, на Полтавщині деякі сільські голови з пам’ятників Петровському, Свердлову, Калініну просто познімали таблички, подали інформацію, що пам’ятник вже демонтовано — по звітності немає, а по-факту — є.

“Я писав звернення і мені відповіли, що це пам’ятники невідомо кому”, — говорить Вадим і додає, що ці пам’ятники Марксу, Свердлову, Петровському і болгарському комуністу Дімітрову таки перевезуть у музей в Путивлі.

На сьогоднішній день, на відкритих територіях, як стверджує Вадим, пам’ятників Леніну, яких було колись в країні найбільше, вже немає, але на територіях санаторіїв, заводів їх досі залишається найбільше — 14 штук. За особистими підрахунками активіста, після Леніна, найбільше пам’ятників залишилося Марксу — 6. Кілька Чапаєвих, Кірових також залишається.

Пам’ятник Леніну у місті Васильків на Київщині

Такою є історія з пам’ятником жертв Другої світової війни — вони також не декомунізовані. В законі є вийняток про Другу світову війну, але на цих пам’ятниках є ордени Леніна, серпи, молоти, всюди вказані роки — 1941-1945.

“Ці серпи-молоти можна було замінити маками, 1941 на 1939, але навіть на території Волині і Галичини цього не зробили, не говорячи вже про схід і центр, які практично повністю натикані цими серпами і молотами. Потрібно розробляти або підзаконний нормативний акт, або окремий закон, як привести ці меморіали до ладу, бо наразі це — совкова пропаганда”, — говорить активіст.

На сході практично у кожному великому населеному пункті є могили “борцям за владу рад”, яких вбили з 1917 по 1921 рік українсьькі селяни.

“Їх взагалі бажано перепоховати, але це не те, що не регламентується законом, є чітке виключення в законі про декомунізацію, що їх не можна чіпати. Це велика проблема. Їх же можна цивілізовано перепоховати. Це ж дико — у центрі населених пунктів мати могили”.

Були історії, коли комуністи ставили пам’ятники в селах біля своїх дворів. Але приїжджали виконавчі служби і забирали ці речі. Так ніхто не має право ставити у пубілчному просторі пам’ятники, які підлягають декомунізації. Якщо людина ставить подібний пам’ятник на своєму подвір’ї за великим парканом, через який не видно, скульптуру комусь з радянських особистостей — формально, так можна. Якщо ж пам’ятник чи погруддя видно для сторонніх людей — тоді це підпадає під закон про декомунізацію.

“У великому селі біля міста Дубно, на Рівненщині є пам’ятник більшовику Патолічеву, який воював проти армії Української Народної Республіки і загинув там. Пам’ятник, до речі, цікавий, його б класно було перевезти до музею, але демонтаж досі не провели” — додає Вадим.

Загалом, за його оцінками, місцева влада так само по-різному реагує на декомунізацію в країні, як і пересічні громадяни.

“З кимось виходили одразу домовитися, а з кимось відбувалося “заняття коханням мізків” впродовж кількох років, але результат все одно був. Якщо мені десь відмовили, — це не означає, що я не отримаю результату. Це означає, що я з цим дуже довго працюватиму”.

Людям потрібно розповідати про місцевих героїв

Вадим розповідає, що реакція людей насправді мало відрізняється від регіону. Говорить: “упоротих совків насправді багато будь-де”. Проте, загальна громадська думка, чим західніше по країни, тим краще. Галичину він називає “адекватним” регіоном, а “складними” — Волинь та Закарпаття.

“Я зустрівся з таким поняттям, як “україномовна вата” на Західній Україні. Часом підтримки від російськомовних харків’ян чи мешканців Слов’янська значно більше, а негативу від деяких мешканців волинських сіл чи міста Канів на Черкащині більше. У Каневі досі стоїть в центрі міста пам’ятник, який називається “Лист до Леніна”, могила з погруддям чекіста Гайдара, які можна спокійно перенести на кладовище. Але міський голова каже: “Це наша історія і не можна нічого змінювати, а Гайдар взагалі — почесний громадянин міста Канів, і не можна засуджувати наших предків”. Хоча всі знають, що Гайдар — це адський садист, якого треба було давно перенести на кладовище, або взагалі передати росіянам. Виходить, що в Шевченківському місті у них почесний громадянинн садист і чекіст”.

Одним з найважливіших процесів декомуназації, на думку Вадима, є заміна одних історичних і ментальних маркерів на інші.

“Знести пам’ятники, серпи і молоти — це правильно, але ми, все одно, маємо замість них поставити когось з нашого боку”, — говорить він.

Хлопець зараз також цим займається — відшуковує з історії прізвища українських героїв.

“У селі Солониця на Полтавщині після мого звернення і дворічного довбання мозку, врешті решт встановили меморіальну дошку Василю Барці — автору першого роману про Голодомор “Жовтий князь”. В його рідному селі не було навіть меморіальної дошки. У Лубнах, де Василь Барка навчався, є пам’ятник Чапаєву, який вони відмовляються зносити, але навіть не хочуть поставити пам’ятник на честь Василя Барки”, — каже Вадим.

Меморіальна дошка Василю Барці в рідному селі

У планах активістів — проводити просвітницьку роботу на місцях на Харківщині і ставити меморіальні дошки та пам’ятники, спільно з філією Інституту національної пам’яті.

“Коли людям розповідаєш про уродженців їхніх сіл, міст і чим вони відзначилися для країни, народ починає пишатися. Це стосується багатьох населених пунктів Харківщини, де ми відкривали мемореальні дошки. Навіщо їм в селі Ленін, якщо тут народився видатний бандурист, який воював під Крутами, людина, на честь якої названа капела бандуристів в Києві — Василь Ємець. Або видатний вояка армії УНР і автор мемуарів Валентин Сімянцев. Головне, аби місцеві українські діячі замістили в головах радянський пантеон Ленінів, Сталінів, Щорсів. У переважній більшості сіл навіть не знають, хто ці комуністи, які стояли в центрі. Якщо це правильно зробити, наші люди пишатимуться своїми і це впливатиме на ментальну свідомість”, — переконаний хлопець.

Проте, ще однією проблемою є те, що комуністичні пам’тники зносять, а на їхньому місці залишається постамент — пустий і оббитий.

“Місцеві мешканці ніби і не проти, щоб знесли комуністів, але якби на це місце поставили когось з уродженців цих місць чи хоча б Шевченка, вони були б не проти, бо розруха негативно впливає на проукраїнськість настроїв у будь-яких населених пунктах.  На жаль, не було державної програми заміни комуністичних пам’ятників”, — наголошує Вадим.

Активіст зазначає, що процес декомунізації в Україні відбувся на 95%, і досі щомісяця по країні знімається з десяток об’єктів, за рік — до двохсот. А те, що не всі мешканці країни з цим погоджуються, називає: “люди хочуть ностальгувати за своїм минулим, молодістю”.

Пам’ятник Карлу Марксу у місті Хотин на Буковині

“Не можу зрозуміти молодь, яка “ностальгує” за СРСР. А старше покоління, яке ностальгує, я чітко розумію. Вони, швидше за все, згадують не пам’ятники, серпи і молоти, а свою молодість і для них це все взаємопов’язане. Була дискотека в сільському клубі, ковбаса радянська, пломбір смачний. Хоча зараз це виглядає божевільно, бо вибір морозива і ковбаси значно більший”, — каже активіст.

За його прогнозами, за чотири роки Україна може повністю завершити процес декомунізації.

“Насправді, все можна було почати і завершити за два-три місяці -скласти перелік, зняти все комуністичне. Але такий в нас менталітет. А потім за рік-два поставити локальних героїв — це робиться швидко. Я противник, щоб наставляти скрізь умовних Бандер. В кожному регіоні є неймовірна кількість своїх і українських військових діячів, і культурних”.