Соціофобія під час війни очима касирки супермаркету

У супермаркеті людно, але водночас дивно тихо. Люди стоять у черзі, тримаючи кошики з продуктами, і майже не розмовляють між собою. Хтось дивиться новини у телефоні, хтось нервово дивиться на годинник. На перший погляд це звичайний вечір у магазині. Але війна змінила навіть такі буденні моменти…

Я працюю касиркою в супермаркеті. Щодня через мою касу проходять десятки людей. Раніше я думала, що знаю людей — різних, дивних, іноді кумедних. Але війна показала іншу сторону. Люди стали більш нервовими, замкнутими, і часто дуже дратівливими.

Багато покупців намагаються швидко розрахуватися і одразу піти. Вони майже не дивляться в очі, не вітаються, іноді навіть не відповідають на “доброго дня”. Складається враження, що кожен живе у власному маленькому світі тривоги.

У черзі майже ніхто не говорить. Якщо раніше люди могли пожартувати або обговорити щось буденне, то тепер стоять мовчки і дивляться в телефони. Інколи це мовчання стає гнітючим.

— Швидше можна? — іноді різко кидає хтось із черги.

— Людей мало працює, — відповідаю я.

І це правда. Працівників не вистачає, змін багато, люди втомлені. Але для покупців це не завжди має значення. Іноді здається, що весь накопичений страх і злість вони приносять саме до каси.

Війна створює постійний стрес. Люди переживають за рідних, читають новини, думають про те, що буде завтра. У такому стані багатьом стає важче спілкуватися з іншими. Хтось закривається в собі, хтось навпаки стає різким і агресивним.

Як пояснює Юваль Ной Харарі у книзі “Sapiens. Коротка історія людства“, людина є соціальною істотою і тисячоліттями виживала завдяки співпраці з іншими людьми. Але коли з’являється небезпека, інстинкт самозбереження змушує людину думати насамперед про власну безпеку. У такі моменти люди стають більш замкнутими і намагаються уникати зайвих контактів.

Це добре видно в супермаркеті. Покупці приходять, швидко беруть найнеобхідніше і намагаються якомога швидше піти додому. Ніхто не хоче довго стояти серед великої кількості людей.

Раптом у магазині лунає сигнал повітряної тривоги. Робота каси зупиняється. Люди залишають кошики і повільно йдуть до укриття. У вузькому коридорі стоять поруч зовсім незнайомі люди. Хтось мовчить, хтось говорить по телефону.

— Мамо, все добре, я в укритті, — тихо каже дівчина поруч.

У такі моменти всі стають однаково вразливими. І навіть ті люди, які щойно нервували в черзі, раптом замовкають.

Інколи, дивлячись на потік людей біля каси, я ловлю себе на думці, що починаю їх уникати навіть подумки. Соціофобія з’являється не лише у покупців. Вона потрохи торкається і тих, хто щодня працює серед цього натовпу.

Але іноді трапляються й інші моменти. Хтось пропускає військового без черги, хтось допомагає літній жінці донести пакет, хтось просто каже “бережіть себе”.

І в такі моменти розумієш: попри втому, страх і роздратування, люди все ще залишаються людьми. І, можливо, саме ці маленькі прояви людяності допомагають нам пережити цей час.

Автор – Поліщук Софія