Колись це були голоси, усмішки, живі історії. Тепер — імена, які не можна дозволити собі забути. Мама загиблого військового з Рівного Ольга Юзвюк набила татуювання з іменами та позивними 14 полеглих захисників України — щоб згадувати кожного під час загальнонаціональної хвилини мовчання.
Про це розповідає “Суспільне. Рівне”.
Татуювання розташоване на лівому плечі — свідомо й символічно. “Саме ця рука, саме цей момент. Біля серця. Щоб вони завжди були при мені, щоб я більше нікого не забула, щоб я більше нікого не пропустила у своїй “хвилині пам’яті”, – розповідає Ольга.
На її плечі — 14 імен. За словами Ольги Юзвюк, кожне з 14 імен — це окрема історія, окрема втрата, окремий біль.
Серед них — Петро “Чорний” Полицяк, кіборг з Донецького аеропорту, який загинув у віці, близькому до віку її сина Костянтина.
Роман Міськов — волонтер “ДАР”, якого вона згадує як “завжди усміхненне дитя”.
Вася Папежук — родич іншого військового, людина, яка з часом стала частиною родини.
В’ячеслав Сернюк із Володимирецького району — воїн, з яким вона так і не встигла попрощатися. “Він просив, щоб я прийшла до нього на вокзал. А я тоді дуже погано почувалася. Сказала: “Славчик, ми ще побачимося”. На жаль, ми більше не побачилися”, — згадує Ольга.
Серед імен також — Максим “Далі“, відомий не лише в Рівному, а й за межами України;
Сергій “Бабай” Мотузяк, побратим її сина, який загинув кілька місяців тому;
Саша Рожко, її однокласник;
Андрій Мехеда, з яким вона познайомилася під Попасною й називає його своєю “подружкою”.
Є в цьому списку й дуже близькі люди. Євген “Герасимик” — той, хто на прощанні з Костянтином сказав: “Ми помстимося”.
Тарас Козлишин “Карай“— друг родини, загиблий під Києвом.
Саша Волчецький, ще один однокласник із Володимирця, коваль “від Бога”.
Микола “Кіндер” Силко — племінник, “наш Миколка”, загиблий майже два роки тому.
І останнє ім’я — Костя. Син.
Ольга Юзвюк зізнається: вона готова продовжувати цей список, якщо доведеться. Але всім серцем сподівається, що цього не станеться.
“Я буду продовжувати, щоб не пропустити жодного імені. Наразі ще є зниклі безвісти, але я всім серцем сподіваюся, що вони не потраплять на цю руку. Я просто хочу обняти Юрика, хочу обняти Сашу. Бо це теж мої… Я не хочу більше сюди нікого додавати”.
Це татуювання — не прикраса і не жест. Це тиха обітниця пам’яті, яка щоранку починається біля серця і звучить разом із хвилиною мовчання.