Повідок, нашийник, команда “Сидіти!”. А де ж собака? Хобіхорсинг вже в минулому. У Німеччині набуває популярність хобідогінг – прогулянки з уявним собакою. І хоча більшість реагує на це сміхом чи подивом, його авторка, 65-річна тренерка тварин Барбара Герлінґер, запевняє: усе серйозно.
Про це розповідає Stern.
“Жодних податків за собаку. Жодних рахунків від ветеринара. Ніякої шерсті на килимах, гавкоту чи слідів брудних лап”, — жартують учасники. Бо головна особливість тренду — собаки не існує. Вона лише в уяві.
Після hobby horsing, де дорослі стрибають з палицями-конячками, прийшов час для hobby dogging — дресирування без собаки. Звучить як жарт з TikTok, але виглядає майже правдоподібно: у містечку Бад-Фрідріхсхалл поблизу Гайльбронна тепер можна “вигулювати” уявного пса під керівництвом професійного інструктора.
Суть проста і водночас абсурдна. Людина виходить на вулицю зі справжнім повідцем, але без вихованця. Чоловік поводиться так, ніби пес поряд: віддає команди, зупиняється, щоб “дочекатися, поки той обнюхає кущ”, і навіть хвалить за послух. Прихильники запевняють, що така прогулянка приносить спокій, а оточуючі отримують привід усміхнутися.
Коментарі у соцмережах — один дотепніший за інший: “Що б вони там не курили — хочу те саме!”, “Зняв із собаки шлею, тепер не можу знайти її вдома”, “Світ остаточно збожеволів”. Та Барбара Герлінґер лише усміхається.
Вона сама створює спецкурси з хобідогінгу — із фішками, бар’єрами й великою дозою уяви. “Хоп! Хоп! Молодець!”, — гукає вона, поки учасники перестрибують невеликі перешкоди з порожніми повідками. Потім “погладжують повітря” біля ніг і дістають уявні ласощі. “Гарний песик! Правильно зробив!” — чути у залі. І, здається, навіть чується уявне важке дихання.
“Так, це трохи дивно, — зізнається Герлінґер. — Але що сьогодні не дивно? Ми живемо у дивному світі”. Ідея народилася випадково — у місцевому клубі, під келих вина. Спочатку це був жарт, але Барбара побачила у ньому сенс: “Проблема ніколи не у собаці — вона завжди на іншому кінці повідка. Це про концентрацію, дисципліну й психічну рівновагу.”
Тепер її курси використовують “уявних псів” як ментальну підготовку перед справжнім дресируванням. “Коли собаки нема, ніхто не відволікається. Ти мусиш контролювати себе — поставу, голос, рухи. 20 хвилин такої концентрації — це непросто,” — пояснює вона.
Після того, як Барбара з сином виклала кілька відео в мережу, одне з них набрало п’ять мільйонів переглядів. Про Hobby Dogging уже написали ЗМІ США та Японії. “Так, ми всі трохи ненормальні, — сміється вона, роздаючи повідки. — У тебе ротвейлер? Тоді візьми більший.”
61-річна Аннєт Гількерт, одна з учасниць, “вигулює” свою уявну боксерку на ім’я Шанталь. Колись у неї була справжня собака з таким самим ім’ям. “Я не просто тримаю повідок. Моя Шанталь має характер, і я з нею розмовляю. Це допомагає мені тренуватися перед тим, як візьму на прогулянку свою справжню Мотхен,” — каже жінка. Її пес Мотхен тим часом терпляче чекає у машині. І хто знає — махає хвостом схвально чи крутить головою з подивом?
Психологи погоджуються: уявна взаємодія може знімати тривожність і давати відчуття піклування. “Це форма емоційного тренування, – зазначають фахівці. – Вона допомагає відчути контроль над ситуацією та налагодити контакт хоча б із самим собою”.
Поки хобідогінг не досяг масштабів хобіхорсингу, але вже встиг вийти за межі Німеччини. Схожі ініціативи з’являються у Чехії, Фінляндії та Нідерландах.
Тож якщо на прогулянці ви раптом зустрінете людину з порожнім повідцем, не поспішайте сміятися. Можливо, він просто вигулює уявного друга – найвідданішого з усіх, хто ніколи не підведе.