Українське суспільство має навчитися поводитися із людьми, які мають бойовий досвід. Військових не варто надто героїзувати та ідеалізувати. Натомість вони потребують поваги та прийняття. А також розуміння того, що вони теж живі люди і для повернення до цивільного життя їм потрібен певний час.
Про ці та інші аспекти співжиття із військовими BitukMedia говорило із військовим психологом Ольгою Еверт.
– Зараз особисто у мене складається враження, що у медіа, культурі подаються однобокі наративи, що «наші воїни зі сталі, наші воїни незнищенні». Можливо, до якоїсь міри це правильно. Але насправді ж наші воїни – із плоті і крові, як і всі. І про це чомусь забувають.
– Зараз у цивільному суспільстві буде з’являтися дуже багато військових. І тут треба зрозуміти, що військові – це такі самі люди, які хочуть жити мирним спокійним життям. Вони залишили свою домівку, свій побут і пішли у такі складні умови виконувати свою роботу.
Мене дуже бентежить ситуація, що ми героїзуємо військових, віддаляючи їх від реальності. Замість того, щоб говорити про те, що герой військовий – це чийсь брат, чоловік, батько, ось він, поряд, ми створюємо героїв. І таким чином дистанціюємося від них. А їх не потрібно віддаляти, їх потрібно навпаки – наблизити.
До них треба ставитися із повагою. В першу чергу, за той вибір, який вони зробили. У час, коли небезпека загрожувала не тільки їм, а й іншим, вони пішли захищати свою землю, свою родину і тих людей, які цього не зробили.
Тому із повагою до їхнього вибору і до їхнього досвіду. Бо досвід, який вони отримали на війні, він дуже травматичний. Ви правильно сказали – це такі ж люди, які і цивільні. Я вам скажу більше – вони травмуються, вони вмирають, вони виснажуються.
Минуло уже два роки повномасштабної війни, не кажучи про 10 років війни загалом. І люди, які тривалий час там, вони дуже втомлюються. Хтось сильніший і може переносити випробування краще. Але вони так само бояться. Просто у них є мета, яку вони мають досягти, – це перемога. І вони стоять на кордоні зла і добра, світла і темряви. І вони тримають цю темряву на своїх руках, відштовхуючи її від усього нашого цивільного суспільства, яке чомусь хоче від них дистанціюватися.
Це неправильно. Військові дуже хочуть, щоб їх зрозуміли. Вони так же само страждають, як і всі інші. Можливо, їм доводиться ці переживання відкладати на другий план для того, щоб вижити. Військовий не можу бути щодня засмучений, замислений, депресивний, тому що це не дасть йому можливість щодня виконувати роботу. Він просто не зможе вижити в таких обставинах. Він має бути максимально сконцентрований для виконання бойового завдання.
Тому ті фахівці, які працюють у підготовці із військовими, говорять: для того, щоб ти міг виконувати завдання, ти маєш максимально сконцентруватися. Речі, які тебе можуть вибити із цього стану, треба відкласти на потім.
Тому, можливо, і складається таке враження, але у них немає іншого вибору, вони повинні виконувати таку роботу.
Тож ми говоримо про дуже травматичний досвід. І через цей досвід, який військові проживають на фронті, уже після повернення додому можуть виникати різні ситуації в побуті, у спілкуванні із колегами, рідними, друзями, які можуть спровокувати військового на емоційні дії. Це можуть бути зауваження, які можуть суперечити їх моральним цінностям. Тому що військові, по-перше, дуже відповідальні, а по-друге, у них дуже загострене відчуття справедливості. Тому якщо щось буде натякати їм на несправедливість, це буде викликати обурення.
– Ще коли почалася війна у 2014-му читав історії про військових, які повертаються із фронту, не можуть жити у цивільному житті. Кажуть «на фронті мені все зрозуміло, є конкретний ворог, є ціль. А тут я нічого не розумію». Тобто наші воїни виявляють неготові інтегруватися у суспільне життя.
– Знаєте, мені завжди дуже ріже висловлювання, що військові до чогось там не готові, що їх потрібно інтегрувати тощо. Я сама військова. Я з 2014 року в армії. Я провела достатньо часу у зоні виконання бойових завдань.
І так, я можу сказати, що там дійсно зрозуміліше. Знаєте, там немає оцих додаткових викликів, проблеми великого вибору. У нас заходиш у магазин – а у тебе хліба 15 різних видів, і ти обираєш. Коли ти знаходишся на фронті, у тебе тільки два варіанти вибору – вижити або померти. І так у всьому. Ворог і свій. І так дійсно простіше.
Знаєте, коли ти тривалий час перебуваєш в армії, твоя психіка адаптується – і це нормально. І коли ти повертаєшся до цивільного життя, воно для тебе є трішки проблемним. Бо тобі потрібно назад адаптуватися. Для цього потрібен невеликий проміжок часу для того, щоб адаптуватися до цивільного життя.
Для цього їм просто потрібно не заважати. Людині, щоб адаптуватися, потрібно по-перше відпочити, відчути себе у безпечному місці, зрозуміти, що у тебе все добре. І вже потім долучатися до додаткових активностей – соціалка, друзі, навчання, робота. Поступово.
Військових не потрібно назад інтегрувати. Вони самі інтегруються. Не заважайте їм для цього. У людини може бути більш ригідний стан психіки, якій потрібно трішки більше часу, щоб перелаштуватися. Ті, хто трішки більш гнучкі – лабільні – їм треба трохи менше часу.
Просто якщо людину у момент нової адаптації нервувати, влаштовувати їй додаткові фізичні і психічні навантаження, це її буде дратувати, вона довше буде адаптуватися, ще й отримає нервовий зрив.
Україні потрібно проводити просвітництво щодо цього на державному рівні. Має бути система. І починати треба із закладів освіти. Бо наші підлітки трохи наче не від світу цього. У школах дуже мало роз’яснюють молоді, як поводитися із військовими. У багатьох у родинах батько, мати, двоє батьків служать. Я не впевнена, що таким дітям у школі пояснюють, як їм із батьками комунікувати.
Зараз я чую, що на радіостанціях бувають невеликі включення, залучають психологів, які розглядають болючі теми. Але системної просвітницької роботи нема. Розкажіть суспільству, що таке бойовий досвід, що відчуває людина, яка його пройшла. Розкажіть про правила комунікації із такими людьми. Ось це те, що потрібно.
– Зараз українці призвичаюються бачити людей на протезах – як цивільних, так і військових. Однак, війна наносить відбиток не лише на фізичне тіло, а й на психіку. Чи є у вас якісь поради, якщо під час спілкування із військовим виникла непередбачувана ситуація?
– Звичайно, на фронті стресових ситуацій значно більше, ніж у цивільному житті. Людська психіка реагує на них по-різному.
Серед більшості військових із мого досвіду, з якими я працювала, дуже рідко траплялися випадки, коли людина проявляла себе неадекватно. Якщо у людини з’являються прояви явно клінічних розладів, то це говорить про те, що вони уже у неї були і до служби у ЗСУ. І коли людина потрапила із таким «багажем» на фронт, там під дією стресу це набуло більш критичного значення. Це уже питання про те, як ми робимо відбір на фронт. Чи даємо ми потрапити у війська людям із психічними захворюваннями.
Якщо ж раптом так сталося, що ви бачите, що поведінка людини в якийсь момент відрізняється від загальноприйнятної, головне людину не провокувати. Це стосується не лише військових, а будь-яких людей, які проявляють ознаки нестандартної, девіантної поведінки. Із такою людиною потрібно просто спокійно поговорити, пояснити, що людина щось не так робить. Якщо ви бачите, що ситуація може розвиватися у негативному напрямку, краще викликати фахівців, які цю ситуацію припинять.
Мене загалі бентежить, що коли в інформаційному просторі з’являються історії про військових, їм тут же намагаються надати максимального розголосу. При тому, що коли цивільна людина поводить себе неадекватно і щось стається за її участі, чи вона проявляє ознаки девіантної поведінки, то це швидко забувають. Нещодавно було історія про те, що діти стріляли у повітря. Ця хвиля пройшла. А коли щось стається із військовим, цю тему починають розглядати прямо під мікроскопом. Не потрібно демонізувати військових.
Бо по-перше, у певній ситуації це може бути не обов’язково військовий, а просто людина у тактичному одязі, яка має певні проблеми із здоров’ям. А по-друге, ми повинні однаково реагувати на усіх. Військові – це теж люди. Може, це дивно прозвучить, але це так. І взагалі армія – це зріз суспільства. Тих людей, які зараз ходять вулицями, ми можемо перенести у військові умові, і це уже будуть українські військові.
Тому не треба провокувати і треба ставитися із повагою. Їх не потрібно жаліти. Не треба давати їм чогось особливого, чого немає у когось іншого. «Давайте я вам буду у всьому допомагати, вклонятися». Цього всього не потрібно робити. Достатньо прийняття.
– Знову ж таки, ще в 2010-х, коли почали повертатися військові із фронту, читав такі рекомендації, що не варто розпитувати про військовий досвід, подвиги, а краще говорити про щось відсторонене – кіно, риболовлю тощо. Щоб не тригерити болючі моменти. Чи згодні ви з цим? Як повестися тому, у кого із фронту повернулася рідна людина?
Її треба прийняти.
Щодо бойового досвіду, то у кожного він свій, дивлячись, із чим людина стикалася. Є хлопці, які брали участь у достатньо складних операціях, і вони не будуть про це хвалитися. Але те, що вони пережили, жодна цивільна людина навіть не зможе усвідомити.
Тому що це компіляція багатьох факторів. Ти живеш у надзвичайно небезпечних умовах, у надзвичайно некомфортних умовах. Постійно наражається на небезпеку твоє життя і життя твоїх побратимів, які уже стали тобі близькими людьми, твоєю родиною. Ти недосипаєш, недоїдаєш, не миєшся, не голишся певгтй час. Це умови дуже некомфортні для існування. І тобі у цих умовах доводиться бути ще максимально професійним для того, щоб вижити і виконати свою задачу. Можете собі уявити, що це за “пиріг” такий складається.
І у людини, яка тривалий час перебуває у таких умовах, виснажується і емоційна, і когнітивна, і фізична складова. Людина просто максимально втомлюється. Оце бойовий досвід. І я не кажу уже про речі, які пов’язані із професією військового. Коли або ти вбиваєш, або тебе. І тут ж ще момент, що ми не вбиваємо ворога. Ми захищаємо свою країну. І якщо ми не будемо стріляти у них, вони будуть стріляти у нас.
Тож буває модель пласка, мов малюнок. А якщо створити моделі об’єм – оце все, військовий. Тож коли кожен усвідомить, що доводиться переживати військовому, то, мабуть, у кожного по-іншому буде ставлення.
І коли військові повертаються до цивільного життя, то хтось хоче говорити про пережите, хтось не хоче. Треба дати зрозуміти, просто проговорити словами, що “я поряд, я поруч, я буду тут завжди”. Можна сказати або принаймні дати зрозуміти, що “ось моя рука, я її тобі простягаю, ти можеш її взяти тоді, коли тобі буде зручно. Якщо ти хочеш говорити, я тебе вислухаю. Якщо не хочеш, я не буду доколупуватися”.
Треба завжди запитувати і пропонувати. Не нав’язувати свою допомогу і свою турботу. Якщо хочете влаштувати зустріч, скажімо, з родиною – запропонуйте: “як ти дивишся, щоб ми зустрілися із тими людьми?”. Якщо військовий не хоче, не потрібно його примушувати. Завжди пропонуйте і дивіться на реакцію людини. Якщо вона буде бачити, що ви намагаєтеся зробити період адаптації максимально комфортним, вона буде вдячна за це. І з часом буде сама ініціативу проявляти. Якщо пропозиція військового іде в розріз із вашими планами, проговоріть. Завжди має бути діалог. Не потрібно сліпо слідувати якомусь алгоритму, який ви чи прочитали, чи почули на тренінгу. Завжди запитуйте, цікавтеся і пропонуйте.
Є ще такий момент, що коли твоя близька людина повертається із фронту, тобі треба заново із нею будувати контакт. Треба заново вибудувати довіру. Тому що певний період часу військові довіряють тільки своїм побратимам, які врятували їм життя або яким вони врятували життя. Це трішки інший рівень довіри. Коли ти довіряєш уже не замислюючись, бо твоє життя було в руках цієї людини.
Це не в образу дружинам чи чоловікам військових. Бо іноді військовий може сказати “у мене зараз є більш близькі люди”. Це не тому що він перестав любити чи поважати свою родину. Просто в певний момент побратими були найближчими, і у руках було їх життя.