На початок серпня цього року, через війну з України за кордон виїхали 641 тис. дітей шкільного віку. Найбільше їх у Польщі, Німеччині та Чехії. Загалом українські школярі є у 44 європейських країнах, а також у США, Канаді, Австралії та Японії.
До початку нового навчального року BitukMedia поспілкувалося із трьома українськими родинами з дітьми, які вимушено опинилися у трьох країнах Європи – Польщі, Британії та Іспанії. Говорили про особливості навчання, ставлення місцевих та комфортність у чужій країні.
Діти в другому класі можуть не вміти читати та писати
Юльяна Баннікова, м. Ірпінь. Донька Марія, 7 років.
Чесно кажучи, я не хотіла виїжджати із Ірпеня до останнього. Але мене вмовили родичі, і коли я почула повідомлення про евакуацію, у мене ніби увімкнулася лампочка – «о! зараз треба рухатися!». Це було ще на початку війни, третього березня, коли колони із цивільними не обстрілювали. Буквально наступного дня почалися обстріли.
Однак, електрички, які вивозили людей із Києва у Львів, були дуже переповнені, була паніка, це був жах. У Львові люди в черзі на потяг стояли по 5-6 годин. Але опинившись у безпеці, я зрозуміла, що рішення виїхати було правильним.
Поїхати саме в Іспанію я вирішила з трьох причин. Перша – якомога далі від війни. Друга причина – в Іспанії тепло, тут фрукти, і я колись міркувала над тим, щоб жити тут. І третя – у мене тут тітка, хотілося просто до неї в гості, таке собі єднання сім’ї.
Спочатку ми приїхали до міста Малага. Там велика українська діаспора, яка організовує соціальну, освітню та волонтерську активність (суботня українська школа, збір допомоги в підтримку ЗСУ, групи в соцмережах), влаштовували мітинги на підтримку України. Були три магазини українських товарів, ресторан з українською кухнею.
Але згодом соціальна організація нам сказала, що треба визначатися з місцем проживання, бо гуртожиток був тимчасовим місцем, а постійного житла в Малазі не надавали. Запропонували Кордобу, і я погодилася, бо я вагітна, мені важливо було б їхати далеко і шукати житло самій, бо це могло зайняти місяці. А від Малаги тут дві години дороги.
Поступово вчу доньку іспанської мови самотужки
У Кордобі у нас кращі умови життя – є окрема квартира із кухнею і всім необхідним, бо у Малазі жили у гуртожитку, харчувалися в їдальні. Але тут ще не знайшла українців. Знаю про одну українську родину – Марія познайомилася на дитячому майданчику. Я знайшла поки тільки один український магазин.
У Малазі донька пішла до 1-го класу, де вчилася два місяці. Навчання велося іспанською та англійською мовами, тому дитина мало що розуміла. Також вона відвідувала при школі факультативні уроки іспанської мови для іноземців.
Я поступово вчу доньку іспанській сама, бо вчила іспанську ще в Україні, щоб їй легше було включитися в навчання та ігри з місцевими. Зараз вона говорить на рівні простих фраз, трохи пише і читає. Але все це на рівні садочка в Україні. А для іспанії це нормально, в попередній школі Марію перевели у другий клас. Але я не проти, щоб вона з нового року знову пішла до першого, бо їй буде лише 7 років. Якби не війна, цього вересня я віддала б її до першого класу в Україні. Якщо розподілять у 2-й, будемо наганяти.
Для того, щоб тебе взяли у школу, треба подати у школу заявку. Дирекція сама подає заяву у міністерство. Якщо є місця в школі – запишуть досить швидко. Якщо немає – міністерство саме знайде школу поблизу. У нас не було можливості обирати школу, розподіляють по місцю проживання у школи, де є вільні місця.
Взагалі, школа підтримує спілкування з батьками. Щодо загальних питань, є розсилка по класах, на імейл. Є чати, в яких вчитель повідомляє важливі моменти. Можна спілкуватися із учителем напряму.
Загалом, я зрозуміла, що мені не подобається іспанська освіта, бо вона дуже слабка порівняно з українською. Діти в другому класі можуть не вміти читати та писати. Іспанці щодо цього не паряться – як щодо будь-якого іншого питання. Навчання дуже «лайтове». Але натомість немає такого тиску, як в українській системі, діти більше грають, що добре для перших років. Ну і доньці подобається.
Іспанська освіта дуже слабка порівняно з Українською
Я дуже вдячна владі Іспанії і всім соцпрацівникам, що опікувалися і опікуються нами зараз. Волонтерам в Україні, Польші, Німеччині та Франції. І всім небайдужим людям Це величезна допомога та підтримка в цей важкий час. Бо, коли я виїздила з Ірпеня, боялася опинитися на вулиці без засобів до існування, або десь у підвалі, але все вийвилося краще, ніж можна було б сподіватися.
Учителька написала записку українською мовою, але латиницею
Валентина Проценко, м Київ. Син Андрій, 7,5 років
Коли почалася війна, ми були у Львові. Вирішили перетинати піший кордон Шегині-Медика – провели там близько 12 годин, спали під відкритим небом на сумках. Там був такий собі армагедон, дуже багато людей, всі в основному мами з дітьми. Поляки дуже готувалися. Нас до пункту прийому біженців підвіз поліцейський. Там волонтерам допомагали війська НАТО.
Зараз ми мешкаємо у польському Бидгощі. Я працюю помічником кухарів у школі, в яку Андрійко ходив улітку на підготовчі заняття. Зараз він ходитиме, щоправда, до іншої школи, бо тут діти відвідують школи за місцем проживання.
Роботу я отримала завдяки фундації, яка опікується біженцями. Хоча у школі не було потреби у нових робітниках, вони посприяли, аби мене взяли. Я працюю чотири години на день. Розкладаю продукти, мию посуд після дітей тощо. Тож до листопада у мене поки голова не болить щодо працевлаштування.
дітям важливо спілкуватися рідною мовою
Андрійко мав закінчити у Києві перший клас. Але оскільки у Польщі діти ідуть у школу із семи років, то він піде у перший клас і в Бидгощі. Але, як я уже сказала, влітку він ходив на підготовчі заняття. Там Андрійко заприятелював із польськими дітьми, і ми з мамами домовилися, що вони підуть в один клас. У Польщі є така можливість – у заяві ти пишеш ім’я дитини, з якою хочеш віддати свою дитину до одного класу. Тож Андрійко знає принаймні трьох дітей у класі. Вони із задоволенням з ним грають. Мені здається, їм цікаво, що він трохи інший. Хоча Андрійко уже добре опанував польську, навіть перейняв їхній акцент.
У кого із біженців був диплом про вищу освіту, ті змогли отримали роботу помічником учителя. Вони будуть пояснювати українським дітям матеріали уроку. Ну й просто дадуть можливість поспілкуватися рідною мовою – для дітей, які пережили стрес, позбавлені домівки, батьків і друзів, це важливо. Андрійко єдиний українець у нашому класі. Він дуже зрадів, що з’явилася така пані Тетяна.
У першому класі окрім загальних уроків буде англійська мова, математика, гімнастика (як фізкультура), а також басейн як окремий предмет. Для батьків, які працюють, є «швєтліца» – група подовженого дня, яка працює до 5 вечора.
Я знаю, що є родини біженців, де старші діти категорично відмовилися іти в школу, бо там польська мова надто складна, важко психологічно, складніша програма. Тож навчаються або онлайн в українські школі, або на домашньому навчанні. До нас вчителька поставилися із великим розумінням: треба було від мене дозвіл на те, щоб дитина відвідувала уроки релігії. Вчителька написала про це записку українською мовою, але латиницею.
Польські батьки теж ставляться з розумінням. Як тільки почали ходити на підготовчі заняття, вони купили шкільне приладдя, принесли одяг. Скинулися грошима і запитали – що нам треба? Ми купили уживаний велосипед – бо Андрійків лишився вдома і він дуже за ним сумував.
На зібрані батьками кошти купили вживаний велосипед
Батьки отримують повідомлення зі школи на додаток на телефоні. Туди приходить інформація про те, що треба принести в школу, а також надходять оцінки дитини. У класах є норми – у початкові школі – не більше 25 дітей у класі. Але дітей багато і вони вчаться у дві зміни. Старші класи вчаться до 6 годин вечора.
Ми із Андрійком із 9 квітня живемо у польській родині у таунхаусі. Це віруючі католики, мають трьох дітей. Найстаршому хлопчику 7 років, вони з Андрійком дуже потоваришували. Колись купили їм в магазині однакові футболки – і смілися, що вони як брати. 120 днів польський уряд виділяв родинам, які взяли українців, 40 злотих на добу – для компенсації комунальних витрат. Вони віддавали ці гроші нам.
Учитель дозволяє наготувати смаколиків на всю родину
Тетяна К., м. Київ. Діти: Тимур – 12 років, Єгор – 16 років.
Ми живемо зараз у британському місті Фрум, пишеться Frome, біля Брістоля. Воно невеличке – близько 26 тис. населення.
У Києві ми з кумою Олею тримали веганський заклад – це наш сімейний бізнес. Після початку війни змушені були виїхати закордон, оскільки у нас обох малі діти. Спочатку ми переїхали до Португалії. Але то не наша країна, тож ми вирішили переїхати.
До Британії ми прибули 1 червня. За тиждень діти пішли уже до школи та у коледж. В Україні наші старші закінчували 1-й курс коледжу, тобто 10-й клас середньої школи. У Британії вони пішли у secondary school – у Фрумі це коледж Frome College. Тут діти обирають профосвіту і після коледжу можуть працювати. Нашим старшим поталанило, бо є спеціальності, які вони вивчали у у Києві – комп’ютерна спеціальність, ІТ. Мій старший син Єгор обрав програмування, комп’ютерну графіку і бізнес. Однак ми прийшли якраз у той час, коли учні здавали екзамени. Тож про якість навчання думку складемо уже після 6 вересня, коли почнуться уроки.
Тимур у Фрумі пішов до школи, яка називається Selwood Academy. Тут дітей приймають до класів за віком, тож влітку він закінчив не 6-й, як було б в Україні, а 7-й клас. Донька Олі Аня закінчила тут відповідно 6-й клас. Школа невелика, на 600 дітей. Але у них є три великі стадіони і величезні галявини зі спортивними снарядами і турніками. Загалом, у школах нема таких розкішних ремонтів, як у нас роблять за батьківські кошти, але акцент робиться на якість освіти.
Діти встигли провчитися 1,5 місяці. Їм дуже сподобалося в школі. По-перше, немає зубріння. По-друге, кожного дня окрім звичайних уроків є багато цікавих предметів. Фізкультура не така як у нас – не треба бігати 50 м, 100 м. Діти грають у розвиваючі ігри, у великий теніс. Буває спортивний день, коли замість усіх занять проводяться різні естафети. Батькам можна приходити і вболівати за своїх. Вразило, що у дітей є не лише дух лідерства, а й командний дух, вони один одного дуже підтримують.
Є також урок кулінарії, його відвідують хлопці і дівчата. Заняття відбуваються у великому приміщенні, де кожен учень має власну міні-кухню. Там мийка, духовка, плита, робоча поверхня і холодильничок із продуктами. Один раз вони пекли булочки із сиром, інший готували соуси – потім дегустували і ставили один одному оцінки. Продукти безкоштовні за рахунок школи. Учитель дозволяє приготувати стільки, щоб можна було забрати додому і пригостити родину. Тимуру, який любить куховарити, дуже сподобалося.
На заняттях із музики діти обирають собі інструменти і створюють ансамблі
На заняттях із музики діти обирають собі інструменти і створюють ансамблі. Також є урок драми, де вони розучують сценки або імпровізують. Але головне, що англійську мову ми хоча б трохи знаємо і це допомагає у навчанні і спілкуванні. Тимур дуже любить математику і нещодавно він був одним із тих, хто найкраще написав тест.
У школі у кожному класі є 1-3 українці. До кожного з них закріпили пару британських дітей, які допомагають орієнтуватися у навчальному процесі. Хоча діти наші все рівно більше грають і спілкуються із українськими дітьми. Щоправда, вибір, з ким доведеться дружити і грати, тут невеликий.
Взагалі, у містечку багато шкіл. Великою частиною із них опікуються церкви – кажуть, церковні школи ще більш лояльні, ніж звичайні. У середній школі діти мають 6 тижнів канікул. Освітa і медичне обслуговування для дітей безкоштовно. Харчування для наших дітей у школі також безкоштовне і достатньо різноманітне – немає проблем, щоб вибрати веганську чи вегетаріанську страву.
Ми отримуємо виплати за програмою Universal Credit – це 300 фунтів допомоги для тих, чия зарплати менше 560 фунтів на місяць. Також отримуємо виплати на дітей. Ще записалися на безкоштовні курси вивчення англійської мови, вони мають початися з вересня.
У Фрумі є група біженців, які збираються для обговорення питань – всього нас 26 сімей. Центру біженців у місті немає. Але варто уточнити, що офіційно ми отримали робочі візу на три роки. Хоча на першу-ліпшу роботу тут нікого не відправляють, дають можливість пошукати. Ми з Олею думаємо відкрити власний заклад тут. Британці говорять, що це дуже дорого і складно, а ми між собою сміємося – ви ще не пробували зробити це в Україні! Ми куштували веганську їжу у Європі і скажемо, що видаємося собі дуже конкурентоспроможними.
Британці хочуть чути, що у тебе все добре
Також держава тут не надає житло – треба знайти місцевого, який тебе поселить. У цих людей ти можеш жити півроку безкоштовно. Родина британців, яка нас прийняла, має приватний будинок, а нас поселила в окремому будиночку на подвір’ї. Господарі, правда, не дуже контакті і балакучі.
Британці взагалі не дуже комунікабельні. Вони питають, як у тебе справи і хочуть почути, що у тебе все добре. Ніхто не хоче знати, що у тебе справи погано. Це пов’язано, певно, ще й з тим, що тут балато соціальних служб, які вирішують проблеми людей. Тому проблемам стороннім тут не прийнято давати раду.
У Фрумі затишно, навіть нові будинки побудовані, як старі, з відповідним оздобленням. Але Київ найкращий. Ми все рівно сумуємо за домівкою.